Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

важкі податки. Один із них говорив гостро, гоноровито, виразно — то був граф Егмонт. Уленшпігель впізнав його одразу. Впізнав також і Гоогстратена по хрипкому голосу, Горна по грубому голосу, графа Людвіга Нассауського по владному голосу воєначальника і Мовчазного по його повільній мові, наче він, перш ніж сказати, зважував кожне слово на вазі.

Граф Егмонт запитав, чого вони зібралися вдруге, хіба в Геллегаті вони не мали часу вирішити все, що треба зробити?

Горн відповів:

— Час лине швидко, король гнівається, нам не можна баритися.

Тоді промовив Мовчазний:

— Країна в небезпеці. Треба захищатися проти навали ворожих армій.

Егмонт схвильовано зауважив, що він дивується, чому король, їхній володар, вважає за потрібне посилати сюди військо, коли тут панує спокій, про який дбає дворянство, ну і він сам, Егмонт.

Мовчазний зауважив:

— У Філіппа в Нідерландах чотирнадцять військових частин, і всі вони віддані тому, хто командував ними під Гравеліном і Сен-Кантеном[159].

— Не розумію, — озвався Егмонт.

Принц вів далі:

— Більше я нічого не скажу, але насамперед вам, графе, і всім вам, панове, прочитають листи нещасного в’язня Монтіньї[160].

У цих листах мессір де Монтіньї писав:

«Король надзвичайно обурений тим, що трапилось у Нідерландах, і, як прийде час, він покарає призвідців заколоту».

Тут граф Егмонт сказав, що йому холодно і що слід би затопити камін.

Поки два інших сеньйори говорили про листи, камін затопили, але дрова не горіли, бо димар був туго заткнутий, і весь дим пішов у кімнату.

Потім граф Гоогстратен, кашляючи, прочитав листи іспанського посланника Алави[161], адресовані до правительки.

— Посланник пише, — казав він, — що в нідерландських заколотах винні троє: Оранський, Егмонт і Горн. Але треба тим часом, пише він далі, вдавати, ніби їм довіряють і ніби і король думає, що втихомирення Нідерландів він завдячує тільки їм. Що ж до інших двох сеньйорів, Монтіньї і Бергена[162], то вони там, де їм і слід бути.

«Ух, — подумав Уленшпігель, — вже краще задимлений комин у Фландрії, аніж свіжа тюрма в Іспанії, бо там із кожної щілини вогкої стіни виростають зашморги».

— Далі той посланник пише, що король сказав у Мадриді: «Заколотами, що стались у Нідерландах, підірвано нашу і королівську владу, зганьблено святість релігії, і може виникнути небезпека і для інших наших земель, якщо ми не покараємо заколотників. Ми вирішили особисто прибути в Нідерланди і вдатися по допомогу до папи і до імператора[163]. Під теперішнім злом лежить майбутнє благо. Ми примусимо Нідерланди до цілковитої покори і, згідно з нашою волею, змінимо державний лад, віровизнання, урядування».

«Ах королю Філіппе! — подумав Уленшпігель. — Коли б я міг по своїй уподобі змінити тебе, то під моєю фламандською палицею так би славно змінились твої ребра, ноги, руки. Я прибив би твою голову двома цвяхами посеред спини, щоб побачити, чи зможеш ти тоді, дивлячись на кладовище, яке по собі залишив, співати пісню про свої тиранські порядки».

Принесли вино. Гоогстратен встав і промовив:

— Я п’ю за вітчизну! — Випили всі, а він поставив свій порожній келих на стіл і додав: — Настали важкі часи для бельгійського дворянства. Треба обміркувати, як ми будемо оборонятись.

Чекаючи на відповідь, він подивився на Егмонта, але той не відповів нічого.

Тоді промовив Мовчазний:

— Ми дамо відсіч, якщо Егмонт, який двічі — під Сен-Кантеном і Гравеліном — примусив тремтіти Францію, який має у своїй владі фламандських солдатів, допоможе нам і не допустить іспанської навали в нашу країну.

Граф Егмонт відповів на це:

— Я надто шаную короля, щоб припускати, ніби він хоче примусити нас узятися за зброю і повстати проти нього. Хай ті, хто боїться його гніву, відступаються від нього. Я залишаюсь, бо не можу без нього жити.

— Філіпп уміє жорстоко мститися, — зауважив Мовчазний.

— Я йому довіряю, — відповів Егмонт.

— Навіть і голову? — запитав Людвіг Нассауський.

— Все, — відповів Егмонт, — і голову, і тіло, і своє вірне серце — все це належить королю.

— І я з тобою, мій друже, — сказав Горн.

Мовчазний зауважив:

— Треба передбачати, а не чекати.

Тоді граф Егмонт гнівно крикнув:

— Я повісив у Граммоні двадцять двох реформатів[164]. Якщо вони припинять свої проповіді, якщо будуть покарані іконоборці, гнів короля втихомириться.

Мовчазний сказав:

— Це кепська надія.

— Озброїмося довірою, — мовив Егмонт.

— Озброїмося довірою, — повторив Горн.

— Залізом треба озброюватись, а не довірою, — вигукнув Гоогстратен.

Після цього Мовчазний дав знак, що відходить.

— Прощавайте, принце без землі! — сказав Егмонт.

— Прощавайте, графе без голови! — відповів йому Мовчазний.

Тоді Людвіг Нассауський сказав:

— Барана чекає різник, а воїна, що рятує вітчизну, — слава.

— Я не можу і не хочу, — сказав Егмонт.

«Нехай же кров невинних жертв упаде на голову придворного блюдолиза!» — сказав подумки Уленшпігель.

Сеньйори розійшлися.

Тоді Уленшпігель виліз із каміна і поспішив з новинами до Праата.

— Егмонт — зрадник, — сказав Праат. — Господь з принцом.

А герцог Альба? Він уже в Брюсселі[165]. Прощайтесь тепер з вашими скринями!

Книга третя

1

Мовчазний виступає в похід[166]: його веде Господь.

Обидва графи вже ув’язнені[167]. Альба обіцяв Мовчазному І ласку і помилування, якщо той з’явиться до нього.

Довідавшись про це, Уленшпігель сказав Ламме:

— Хай йому лихо! Герцог, на вимогу генерального прокурора Дюбуа, наказує з’явитися до нього протягом шести тижнів принцові Оранському, братові його Людвігу, Гоогстратену, ван ден Бергу[168], Кюлембургу, Бредероде та іншим принцовим прихильникам, обіцяв їм суд справедливий і милостивий. Послухай, Ламме: колись один єврей в Амстердамі покликав свого ворога, щоб спустився до нього. Той, що викликав, був на вулиці, а ворог був нагорі біля вікна. «Спустися, — кричить той, що викликає, до того, що вгорі коло вікна, — я тебе так телепну по макітрі кулаком, що вона тобі сховається в груди і ти визиратимеш звідти крізь ребра, як злодій крізь в’язничні ґрати». А ворог відповідає: «Та обіцяй мені хоч у сто разів більше, я все одно не вийду». Отак може відповісти й Оранський та всі його прихильники.

І вони таки справді відмовилися з’явитись. А Егмонт і Горн вчинили інакше. І Господь покарає тих, хто завагався виконати свій обов’язок.

2

Тим часом у Брюсселі на Кінському базарі скарані були на горло брати д’Андло, сини Баттенбурга та інші славетні й хоробрі сеньйори, що хотіли несподівано захопити Амстердам.

Йдучи на страту, всі вони, вісімнадцять чоловік, співали псалми, а попереду й позаду