Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

і його ось-ось мають схопити як шпигуна, а коли обшукають і знайдуть листи, то шибениці йому не минути.

Отже, він навмисне впав з дерева і, скотившись у канаву, зняв крик:

— Змилуйтесь, панове солдати, я зламав ногу й не можу йти, покладіть мене на віз до дівчат.

Але він знав, що ревнивий hoerweyfel нізащо цього не дозволить.

А дівчата кричали з возів:

— До нас, до нас, милий прочанине. Ми будемо тебе любити, милувати, частувати, лікувати, за день ти видужаєш.

— Знаю, знаю, — казав він, — жіноча рука — цілющий бальзам хоч би на яку рану.

Але ревнивий hoerweyfel звернувся до капітана Ламота.

— Мессіре, — сказав він, — я гадаю, що цей прочанин хоче пошити нас у дурні зі своєю зламаною ногою, аби влізти до дівчат на віз. Краще не брати його з собою.

— Гаразд, — сказав мессір де Ламот.

І Уленшпігель залишився в канаві.

Деякі солдати думали, що він таки справді зламав ногу, а що з нього був веселий хлопець, то й пожаліли його і залишили йому їжі й питва днів на два. Дівчата охоче допомогли б йому також, але не було спромоги, зате вони кинули йому рештки солодощів.

Коли військо зникло з очей, бідолашний каліка схопився мов опечений і чимдуж гайнув уперед. Незабаром він купив коня і, як вітер, помчав у Буа-ле-Дюк.

Городяни, почувши, що на них ідуть Бовуар і Ламот, негайно озброїли загін у вісімсот чоловік, вибрали начальників, а Уленшпігеля, переодягненого вуглярем, послали в Антверпен до Геркулеса-гульвіси, графа Бредероде, по допомогу.

І військо мессірів Ламота й Бовуара так і не ввійшло в Буа-ле-Дюк, бо місто було насторожі, готове до мужньої оборони.

19

Місяць по тому один лікар, на ймення Агілеус, дав Уленшпігелеві два флорини й листи, з якими він повинен був їхати до Симона Праата, а той мав йому сказати, що робити далі.

Уленшпігель знайшов там і добрі харчі, і притулок. Сон його був спокійний, як його квітуче обличчя. А Праат, навпаки, був кволий і немічний і, здавалось, завжди заглиблений у невеселі думки. Уленшпігель, випадково прокидаючись уночі, завжди чув стукіт молотка, і це його дивувало.

Хоч би як він рано встав, Симон Праат був уже на ногах раніше від нього і щоразу все більше марнів, все смутніші були його очі, які блищали, наче в людини, що готується до смерті або до бою.

Частенько Праат зітхав, склавши руки, наче для молитви, а в грудях його палала ненависть. Руки в нього були чорні, замащені, як і його сорочка.

Уленшпігель вирішив довідатись, де це стукоче молоток і чого Праат сумний, чому в нього чорні руки. Отож якось увечері він умовив Праата піти в корчму Blauwe Gans — «Синя гуска» і, випивши кілька кухлів, прикинувся, що п’яний як дим і що йому страшенно хочеться спати. Праат спохмурнів і повів його додому. Уленшпігель спав нагорі, з котами, а Симон унизу, коло льоху.

Уленшпігель і далі вдавав п’яного. Спотикаючись і мало не падаючи, він ліз нагору по сходах, тримаючись за мотуз, натягнутий замість поруччя. Симон вів його дуже обережно, мов рідного брата. Поклавши його в постіль, він побідкався над п’яним, помолився за нього Богові, щоб простив йому цей гріх, і спустився вниз, а трохи згодом Уленшпігель почув стукіт молотка, який не раз уже будив його.

Тихенько вставши, він почав босоніж спускатися вниз вузькими сходами і, налічивши сімдесят дві сходинки, натрапив на низенькі двері, звідки пробивалася крізь щілину смужечка світла.

Симон друкував аркуші старовинним шрифтом часів Лоренца Костера[155], великого поширювача благородного мистецтва друку.

— Що ти тут робиш? — запитав Уленшпігель.

Симон злякано відповів:

— Коли ти від нечистого, то донось на мене, і я загину, коли ж від Бога, то замкни язика свого в устах твоїх.

— Я від Бога, — запевнив Уленшпігель, — і не бажаю тобі ніякого зла. Що ж це ти робиш?

— Друкую Біблії, — відповів Сімон. — Бо вдень, щоб прогодувати жінку й дітей, я мушу друкувати жорстокі й криваві укази його величності, а вночі сію правдиве слово Боже і так знищую зло, яке роблю вдень.

— Ти сміливець, — зауважив Уленшпігель.

— Маю віру в серці, — відповів Симон.

І справді, це й була та друкарня, звідки виходили Біблії фламандською мовою і розходились по Брабанту, Фландрії, Голландії, Зеландії, Утрехту, Північному Брабанту, Оверейсселю, Гельдерну аж до того дня, коли був скараний на горло Симон Праат, що віддав своє життя за Христа й істину.

20

Одного разу Симон запитав Уленшпігеля:

— Послухай, брате, сміливий з тебе хлопець чи ні?

— Досить сміливий, щоб лупцювати іспанця, поки не здохне, щоб убити душогуба, щоб знищити лиходія, — відповів Уленшпігель.

— Чи зміг би ти, — запитав друкар, — заховатися в димарі каміна й підслухати, що говоритимуть у кімнаті?

Уленшпігель відповів:

— Хвалити Бога, хребет у мене міцний, а ноги гнучкі, я можу протриматися там, як кішка, скільки буде треба.

— А чи не зрадить тебе терпіння і пам’ять?

— Попіл Клаасів б’ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.

— То слухай, — сказав йому друкар. — Візьми оцю складену гральну карту, йди у Дендермонде[156] і постукай у двері будинку, що тут, зверху, намальований, два рази сильно і один раз тихенько. Тобі відчинять і запитають, чи ти не сажотрус, ти дай відповідь, що ти худий і карти не загубив, і покажи її. А тоді, Тілю, виконуй свій обов’язок. Велике нещастя насувається на землю фландрську. Тобі покажуть камін, підготовлений і заздалегідь вичищений. Там ти знайдеш підпори для ніг і міцно прибиту дощечку, щоб сидіти. Коли той, хто відчинить, звелить тобі лізти в димар, то лізь і сиди там тихо. В тій кімнаті зберуться великі сеньйори і засядуть біля каміна, де ти будеш сидіти. А хто саме? Це Вільгельм Мовчазний — принц Оранський, граф Егмонт, Горн, Гоогстратен[157] і Людвіг Нассауський, хоробрий брат Мовчазного. Ми, реформати, хочемо дізнатись, яких заходів збираються вжити ці пани, щоб урятувати батьківщину.

Отже, першого квітня[158] Уленшпігель зробив те, що йому казали, тобто заліз у димар. Він із задоволенням побачив, що в каміні не топилось, і подумав, що дим заважав би йому слухати.

Незабаром двері зали відчинились — і його пройняло протягом. Але й це він зніс терпляче, сказавши подумки, що протяг освіжає його увагу.

Потім він почув, як у кімнату ввійшли принц Оранський, Егмонт та інші. Спочатку вони висловили свої побоювання, потім заговорили про гнів короля, про поганий стан фінансів, про