Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

А іспанські солдати, що вели їх на страту, підсмалювали їх з усіх боків смолоскипами. І коли вони здригалися від болю, ті глузували: «Що, лютерани, болить? Ось скоро вам ще не так заболить!»

А зрадив їх донощик, на ім’я Дірик Слоссе; він заманив їх в Енкгейзен, ще католицький, і видав герцоговим шпигунам.

І вони вмерли мужньо.

І майно їхнє відійшло до короля.

3

— Ти бачив його? — сказав одягнутий дроворубом Уленшпігель до Ламме, що був одягнутий так само. — Ти бачив оту паскудну пику мерзенного герцога, з низьким, як у орла, лобом, з довгою бородою, що нагадує мотузку на шибениці? Хай бог задавить його на ній! Бачив ти цього павука з довгими кошлатими лапами, якого сатана виблював на нашу країну? Ходімо, Ламме, ходім, накидаємо камінців у його павутиння.

— Лишенько! — вигукнув Ламме. — Нас же тоді спалять живцем.

— Ходімо в Гронендаль, мій друже, ходімо в Гронендаль. Там є гарний монастир, де його павуча світлість молиться богові, щоб допоміг йому виконати його діло: потішити свою чорну душу трупами. Тепер у нас піст, але його світлість нізащо не відмовиться від крові. Ходімо, Ламме! П'ятсот вершників оточують дім в Оені, триста піхотинців вирушили невеликими загонами і ввійшли в Суанський ліс. Тільки-но Альба почне молитися, ми нападемо на нього, схопимо, посадимо в міцну залізну клітку і відішлемо до принца.

Та Ламме аж тремтів від страху.

— Але ж це небезпечно, мій сину, дуже небезпечно! Я б тобі допоміг у твоєму ділі, коли б ноги не так ослабли, коли б черево не роздулось від кислого брюссельського пива.

Ця розмова велася в ямі, викопаній у гущавині лісу і прикритій гіллям. Нараз, виглянувши звідти крізь листя, вони побачили жовті й червоні мундири герцогських солдатів, що йшли лісом, виблискуючи зброєю.

— Нас зраджено! — мовив Уленшпігель.

Та коли солдати минули їх, він негайно подався в Оен. Він був одягнутий як дроворуб і ніс на плечах в’язку дров, а тому солдати не звернули на нього уваги. Він дістався до вершників і розповів їм усе, а ті поскакали геть і зникли всі за винятком де Бозара д’Армантьєра, якого було схоплено. А піхотинці, що йшли з Брюсселя, вислизнули всі.

Їх мало не довів до згуби підлий зрадник з полку пана де Лікса.

Пан де Бозар жорстоко поплатився за всіх.

Здригаючись від жаху, йшов Уленшпігель у Брюссель на Кінський базар, щоб подивитися на його нелюдські муки.

Бідолашний д’Армантьєр, прив’язаний до колеса, дістав тридцять сім ударів залізною штабою по руках і ногах, що ламали кістку за кісткою, бо кати хотіли якнайдовше втішатися, дивлячись на його люті муки.

Тридцять восьмий удар дістався йому в груди, від чого він і вмер.

4

Одного червневого дня, теплого і ясного, на площі перед ратушею в Брюсселі був споруджений вкритий чорним сукном ешафот, з обох боків якого поставили два залізних стовпи, загострених зверху. На ешафоті було дві чорних подушки і невеликий столик із срібним розп’яттям.

На цьому ешафоті прийняли смерть від меча благородні графи Егмонт і Горн. — І король успадкував їхні маєтки.

А посол Франціска І сказав про Егмонта:

— Я бачив, як відрубали голову тому, хто двічі примушував тремтіти Францію.

І мертві голови обох графів настромили на залізні вістря.

І Уленшпігель мовив до Ламме:

— Тіло і кров покриті чорним сукном. Благословенні ті, хто з мужністю в серці і з мечем у руці чекатиме чорних прийдешніх днів.

5

На той час Мовчазний зібрав військо і з трьох боків ударив на Нідерланди[169].

А Уленшпігель на зборах диких гезів[170] сказав:

— З намови інквізиції король Філіпп оголосив, що всі жителі Нідерландів, винні в образі величності, єресі, а також ті, хто не викаже єретиків, знаючи про їхні жахливі злочини, за винятком пойменованих в особливому списку, будуть засуджені, незалежно від їхньої статі й віку, на кару, передбачену для таких ганебних переступів, і то без усякої надії на помилування. Майно їхнє відходить до короля. Смерть косить людей у багатій і великій країні, що лежить між Північним морем, графством Емден, річкою Еме, Вестфалією, Юліх-Клеве і Льєжем, епіскопством Кельнським, Трірським, Лотарінгією і Францією. Смерть косить людей на обширі в триста сорок миль, в двох сотнях укріплених міст і ста п’ятдесяти селищах, що мають міські права, в селах, містечках і на рівнинах. А король отримує спадщину.

Вже не досить для цієї справи одинадцяти тисяч катів, — вів далі Уленшпігель, — що їх Альба називає солдатами. Земля батьків наших стала звалищем мертвих, звідки тікають митці, яку покидають майстри, залишають промисловці, — вони кидають рідний край, щоб збагачувати чужину, де їх не переслідують за віру. Смерть і Руїна косять усе. А король отримує спадщину.

Наша країна здобула привілеї, відкупившись грішми від збіднілих владарів. Ті привілеї відібрано. Країна сподівалась, що угоди з князями дадуть їй втішатися багатими здобутками своєї праці. Та не так сталося, як сподівалося: муляр будує дім для пожежі, ремісник працює для злодія. Король отримує спадщину.

Кров і сльози! Смерть косить усюди: на вогнищах; на деревах, що ростуть понад шляхами і правлять за шибениці; у ямах, де живцем закопують нещасних жінок і дівчат; у тюремних колодязях; у купах запаленого хмизу, де нещасні страдники горять на повільному вогні; в солом’яних хижах, де приречені вмирають у диму й полум’ї. А король отримує спадщину.

Бо так забажалося папі римському.

В містах кишать вивідувачі, що чигають на частку майна своїх жертв. Що багатший, то винуватіший. Спадщину отримує король.

Але є в країні мужні люди, що не дадуть себе зарізати, як ягнят. Багато втікачів мають зброю і ховаються в лісах. Ченці видають їх, бо хочуть, щоб сміливців знищили і відібрали все їхнє майно. Проте месники і вдень і вночі ходять зграями, немов дикі звірі, нападають на монастирі і відбирають украдені в бідного люду гроші у вигляді свічників, золотих і срібних ковчежців, дароносиць, дискосів, дорогоцінних чаш. Хіба ж не так, люди добрі? Вони п’ють вино, яке ченці ховали для себе. І посуд, перетоплений або заставлений, служитиме для справи священної війни. Хай живе гез!

Вони не дають спокою королівським солдатам, убивають їх, грабують, а потім знов ховаються в свої лігва. І вдень і вночі у лісі то тут, то там спалахують і гаснуть вогні, щоразу в новому місці. То вогні наших бенкетів. Наша здобич — всяка дичина, і кошлата, і перната. Ми пани тут. Селяни дають нам