Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

спохмурніла ще більше, відчувши, як під серцем кольнуло від образи: Авер’янов не сприймав її всерйоз, не припускаючи й думки про те, що вона здатна на самостійне розслідування. Жінка скривилась від огиди, збагнувши, що перший віце-президент вважає її чимось на кшталт шпигуна у Франції). — Ну… щось таке, про що я маю знати.

— Після поверхневого огляду Денис сказав, що не знає, чи зможе витягти інформацію із цифрового фіксатора даних: пристрій згорів майже повністю, — приховуючи образу, швидко заговорила Діана, — зате цифровий фіксатор розмов практично не пошкоджено. Денис має завітати на ранкову нараду в ВЕА, і я уточню в нього, коли можна чекати на розшифрування записів розмов пілотів у кабіні, хоча вчора він обіцяв, що впорається щонайбільше за два дні.

— Чудово, — втулив Григорій Авер’янов. Діана подумала, що, мабуть, їй здалося, але голос першого віце-президента прозвучав пригнічено.

— Ніяких особливих новин від ВЕА немає, — продовжила вона, — однак я натрапила на одну неув’язку, пов’язану з погодою на момент катастрофи.

— Ти? — цвіркнув Авер’янов.

— Я, — з викликом відповіла Діана. — Ви ж задля цього мене відрядили чи не так?

— Що за неув’язка? — сила голосу, що линув із трубки, зросла. Григорій приставив телефон ближче до губ або, можливо, прикрив слухавку долонею — і Діана замислилась над тим, що у її словах могло так розхвилювати начальника.

— Спочатку я зауважила невідповідність між даними про видимість в аеропортовому звіті METAR, випущеному за чотири хвилини до зіткнення нашого літака зі снігоочисником, і записами камер спостереження, на яких зафіксовано момент катастрофи. Відеокамери «бачили» значно далі, ніж можна було очікувати згідно з даними METAR’у. Тоді я попросила у співробітника ВЕА кілька PIREP’ів, пілотських звітів, надісланих пілотами, котрі того вечора пролітали неподалік аеропорту Париж-Північ, — Діана почувалась студенткою на екзамені, що оперує лише вчора вивченими термінами, будь-якої миті ризикуючи «підірватись» на невидимій міні, але не могла не визнати, що їй це подобається. — Виявилось: один із літаків за п’ятнадцять хвилин до зіткнення потрапив у зону, цілковито чисту від хмар. Я поговорила з пілотом, і він підтвердив…

— Діано, яке це стосується зіткнення «ААРОНа 44» і снігоочисника? — грубо перебив Авер’янов.

Діана на мить зціпила зуби так, що щелепи звело, — клятий росіянин уперто не хотів сприймати її всерйоз, — а тоді поновила розмову, безцеремонно проігнорувавши зауваження начальника:

— Пілот сказав, що пролетів око циклону — вільну від хмар воронку, що знаходилась у центрі снігового бурану. Якщо скористатись даними супутника щодо швидкості та напрямку бурану, можна з великою певністю стверджувати, що ця воронка досягла аеропорту Париж-Північ за лічені хвилини до того, як «ААРОН 44» врізався у снігоочисник. Це збігається зі свідченнями допитаних диспетчерів, а також пояснює, чому на записах камер спостереження видно об’єкти на відстані 600—700 метрів і навіть більше.

— І що?

Діана перевела подих і заговорила повільніше, ретельно добираючи слова:

— В останні моменти перед приземленням, коли «ААРОН 44» знаходився за кілометр чи півтора від смуги, видимість над аеропортом стала кращою, і це наводить на думку, що пілоти могли побачити снігоочисник заздалегідь і мали б зреагувати, повівши літак на друге коло, — жінка боляче куснула губу, на ходу вирішивши лишити простір для відступу: — Ну, поки що це лише припущення…

— Що ти маєш намір робити далі? — скрипучим і захололим, наче в робота, голосом запитав Авер’янов.

— Чекатиму хороших новин від Дениса. Хочеться вірити, що «скриньки» з розмовами в кабіні та польотними даними не постраждали. Та найголовніше — молитимусь, щоб пілот якнайшвидше видужав. Радислав Ротко краще за будь-які записи чи розшифрування «чорних скриньок» зможе пояснити, що відбувалось у кабіні авіалайнера перед катастрофою.

— Пілот… — прошипіло в трубці.

— Так, я дуже сподіваюсь, що він виживе.

— А у якому, ну, він стані? — понизивши голос так, наче промовляв щось сороміцьке, поцікавився Авер’янов.

— Учора був важким, але ніби стабільним. На нараді дізнаюся точніше.

— Добре. На зв’язку.

У трубці залунали короткі гудки: Григорій Авер’янов припинив розмову, до пуття не попрощавшись. Діана відвела руку від вуха і, звівши брови, подивилась на телефон. Що це з ним? Та за хвилину викинула Авер’янова з голови.

— Скільки ще до Ле-Бурже? — поцікавилась у чорношкірого водія таксі.

Машина пересувалась ривками, оточена звідусіль іншими автомобілями, лише зрідка розганялась до 40 км/год.

— Хвилин двадцять… півгодини, — відповів шофер.

Діана кивнула, зайшла в розділ «Контакти» на телефоні та відшукала Генин номер. Вона знала, що Артем уже прокинувся, а тому вирішила зателефонувати і перекинутись з ним кількома словами (а заодно перевірити, у якому стані його татусь), коли зненацька мобілка завібрувала у її руках. Понад номером, що висвітився на екрані, випливло ім’я абонента — Григорій Авер’янов.

«Знову?» — здивувалась вона.

— Я слухаю, Григорію Макаровичу.

— Ти кому-небудь розповідала про своє відкриття? — без реверансів завів розмову перший віце-президент. — Про око бурану і видимість? — відчувалось, що чоловік страшенно стурбований.

Діана насторожилась:

— Н-н-ні. Нікому. Я мала намір озвучити свої міркування під час сьогоднішньої нар…

— Нікому нічого не кажи! — наказав Авер’янов.

— Чому? — жінка образилась.

— Бо твої підозри безпідставні! — запекло мовив росіянин. — Немає жодних доказів, я маю на увазі жодних серйозних доказів, щоб озвучувати подібні заяви. Уяви, що станеться, якщо чутки про твої припущення просочаться за межі слідчої групи. Журналісти викрутять їх як завгодно! Понаписують таке, що потім за сто років не розгребти!

— Григорію Макаровичу! — обурилась Діана. — До чого тут журналісти? Йдеться про те, що пілоти, ймовірно, могли врятувати літак і всіх, хто був на ньому, але чомусь цього не зробили. Я розумію, що це лише припущення, голослівна, необґрунтована гіпотеза, але вважаю, що маю достатньо фактів принаймні для того, щоб це припущення розглянути й обговорити. Хай якою поганою була видимість, ми не можемо не брати до уваги можливість помилки пілота.

— Діано, ти забуваєш, що передусім нам потрібно захищати літак.

Було чути, як Григорій розлючено сопе в слухавку.

— Не розумію, чим моя гіпотеза загрожує репутації «ААРОНа»? — жінка почувалась розгубленою, бо вперше чула, щоб зазвичай увічливий і запобігливий Авер’янов говорив так затято й нестримано.

— У тому-то й справа, що не розумієш! У тебе недостатньо досвіду, щоб передбачити реакцію на такі заяви. Ти…

— Тоді