Ю. Несбе - Син

class="p1">Нестор обмінявся поглядами з Бо. Потім осушив залпом високий фужер шампанського.

– Я не розумію ані слова з того, що ви говорите, гер. Якщо тільки ви не маєте на увазі запросити нас на келишок у свої апартаменти.

Хлопець сяйнув усмішкою.

– Саме це я маю на увазі.

Вони обшукали хлопця, щойно досягли парковки. Бо тримав його, доки Нестор перевірив на зброю та жучки. Хлопець дав себе обшукати не пручаючись. Він був чистим.

Бо вів лімузин до «Плази», і вони пройшли пішки від багатоповерхової стоянки позаду «Спектрума» до височенної скляної призми – власне готелю «Плаза». Вони дивилися із зовнішнього ліфта на місто внизу, і Нестор думав, що це влучна метафора: люди там, внизу, ставали тим дрібнішими, чим вище він сам підносився.

Коли хлопець відчинив двері в люкс, Бо дістав пістолет. Жодних обґрунтованих підстав для того, щоб боятись засідки, не було: у Нестора на цей час не залишилося живих ворогів, наскільки йому було відомо. Ані жодних нерозв’язаних суперечок на ринку. І поліція могла скільки завгодно заарештовувати його, якщо забажає, але у них нічого на нього не було. Та все ж він відчув якусь підсвідому тривогу, яку несила було придушити. Він відніс це на рахунок своєї професійної пильності й вирішив бути й далі насторожі. Іншим людям в їхньому бізнесі було б чого повчитись у Нестора в цьому розумінні: він не досяг би тих вершин, на які піднісся, якби не був їх вартий.

Люкс виявився справді розкішним. Чудовий краєвид з вікна. Хлопець виклав на журнальний столик два портфелі. І доки Бо перевіряв решту кімнат, хлопець за стійкою бару почав змішувати напої.

– Зазирни! – сказав він, показуючи рукою на портфелі.

Нестор сів за журнальний столик і відкинув клапан першого портфеля, тоді – другого. Там було більше чотирьохсот тисяч крон. Там мало бути істотно більше.

І якщо наркотики в іншому портфелі були такими чистими, як хлопець обіцяв, на ці статки можна було купити цілу колонію азіаток до двадцяти.

– Якщо не заперечуєш, я увімкну телевізор? – сказав Нестор, беручи пульт дистанційного контролю.

– Почувайся, як удома, – сказав хлопець.

Він був зайнятий змішуванням коктейлів і робив це не надто вміло, хоча дійшов уже до нарізання скибок лимона для трьох порцій джину з тоніком.

Нестор натиснув кнопку платного ТБ, проклацав канали дитячих та сімейних кінофільмів, зупинився на порноканалі й увімкнув звук голосніше. Тоді підійшов до бару.

– Їй шістнадцять років; її доставлять завтра опівночі на автостоянку при Іньєстранд Лідо. Ви зупинитесь посередині паркінгу і залишатиметесь у своїй машині. Один з моїх людей підійде до вас, сяде на заднє сидіння і перерахує гроші. Тоді він піде з грошима, а хтось інший приведе дівчину. Зрозуміло?

Хлопець кивнув.

Єдине, про що Нестор не згадав, – бо не було потреби окремо це обговорювати, – дівчина не буде в тій самій машині, яка приїде по гроші. Гроші мали залишити місце зустрічі перше, ніж прибуде автомобіль з дівчиною. Той самий принцип, що в оборудках з наркотиками.

– А гроші?…

– Іще чотириста тисяч, – сказав Нестор.

– Згода.

Бо вийшов із спальні й зупинився, щоб подивитись на екран. Йому явно подобалось. Більшості людей, як видається, подобається. Нестор натомість вважав порноканал корисним тільки тому, що він забезпечений звуковою доріжкою з передбачувано стабільними хтивими стогонами, котрі стануть на заваді будь-якому можливому прослуховуванню приміщення.

– Завтра опівночі на Іньєстранд Лідо, – повторив Нестор.

– Випиймо за це, – сказав хлопець, простягаючи дві склянки.

– Дякую, але я за кермом, – сказав Бо.

– Авжеж! – засміявся хлопець, ляснувши себе долонею по лобі. – Кола?

Бо знизав плечима, і хлопець розпечатав банку кока-коли, вилив її вміст у склянку і вкинув туди теж скибку лимона.

Вони піднесли склянки і сіли за стіл. Нестор дав знак Бо, і той, витягнувши першу пачку банкнот з портфеля, почав рахувати вголос. Він прихопив з машини торбу, в яку перекладав гроші. Вони ніколи не брали торби замовника, що могли містити датчики, за якими можливо простежити, куди відвозяться гроші. Лише почувши, як Бо збився з рахунку, Нестор відчув, що відбувається щось не те. Тільки він не збагнув, що саме не так. Він озирнувся. Стіни наче змінили колір? Він подивився на свою порожню склянку. Подивився на порожню склянку Бо. І на склянку хлопця-адвоката.

– Чому ти собі лимон не поклав? – запитав Нестор.

Його власний голос долинав начебто звідкись іздаля. І відповідь долинула з того ж таки віддаленого місця:

– Ідіосинкразія на цитрусові.

Бо припинив рахувати; він упав головою на гроші.

– Ти накачав нас наркотиками… – проказав Нестор і потягнувся до нагомілкових піхов по ніж. Він устиг ще усвідомити, що обмацує не ту литку, перш ніж побачив, як до нього наближається масивна підставка світильника. А тоді все змерхло.

Хуґо Нестор завжди любив музику. Під якою він розумів не різновид безладного гамору чи дитячі мелодійки, що їх вважають за музику пересічні люди, але музику для дорослих, мислячих людей. Ріхард Ваґнер. Хроматична гама. Дванадцятиступеневий темперований стрій. Довершеність, чиста математика, гармонія, німецький порядок. Але звук, який він чув зараз, становив протилежність музиці. Суцільні дисонанси, жодного зв’язку між елементами, цілковитий хаос. Прийшовши до тями, він зрозумів, що він у машині, запакований у якийсь великий мішок. Він відчував нудоту, в голові паморочилось; його руки й ноги були зв’язані чимось твердим і гострим, що впиналося в шкіру, – ймовірно, пластикові стяжки, які він сам іноді застосовував на дівчатах.

Коли машина зупинилася, його витягли з машини, і він зрозумів, що перебуває не в мішку, а всередині м’якого чохла на колесах. У нахиленому положенні – напівлежачи, напівстоячи – його штовхали і тягли горбистою місцевістю. Він чув, як крекче й відсапується той, хто тягнув валізу. Несторе гукнув його, зробив цінові пропозиції в обмін на своє звільнення, але не отримав жодної відповіді.

Черговий немузичний звук, атональний гамір, що долинув до його вух, ставав дедалі гучнішим. Він упізнав його тієї миті, коли валізу поклали на землю, і він, лежачи на спині й відчуваючи, як холодна вода просочується крізь валізу, а потім через його костюм, здогадався, де він. Та вода була болотною. А гамір – собачим гавкотом. Різкий, поривчастий гавкіт аргентинських догів.

Але він не знав, що, власне, відбувається. Хто цей хлопець і чого він домагається? Чи це війна за територію? Чи хлопець, що його викрав, – це той самий, хто вбив Калле? Але навіщо заради цього робити такий шлях?

Валізу розстебнули, і Нестор примружився, засліплений світлом від ліхтарика, спрямованим просто йому в обличчя.

Чиясь