Ю. Несбе - Син

саме так писалось на коричневому конверті, що він передав їй: «Управління поліції, Грьонландслейрет, 44. Симонові Хефасу».

Симон Хефас стояв посеред кімнати № 323, озираючись навсібіч.

– Отже, «дельтівці» вломилися в кімнату, – промовив він, – і забрали хлопця з долішнього ліжка? Джоні… як, кажете, його звали?

– Пума, – сказала Марта. – Я подзвонила, бо вирішила, що, можливо, це ви…

– Ні, я не маю з цим рейдом нічого спільного. Хто сусіда Джоні в цій кімнаті?

– Він називає себе Стіґом Берґером.

– Гм… А де він зараз?

– Я не знаю. Ніхто не знає. Поліція всіх тут опитала. Слухайте, якщо не ви, то я хочу знати, хто наказав провести цей рейд?

– Я не знаю, – сказав Симон, відчиняючи шафу. – Тільки начальник поліції може санкціонувати застосування «Дельти» – вимагайте пояснень у нього. Це одяг Стіґа Берґера?

– Наскільки я можу судити.

Він відчував, що вона бреше: вона знає напевне, що одяг належить йому. Він узяв сині кросівки в нижній частині шафи. Розмір 43. Він поставив їх назад, причинив шафу і побачив фотографію, прикріплену до стіни поруч з шафою. Останні сумніви, що він досі мав, було нині відкинуто.

– Його звати Сонні Лофтус, – сказав Симон.

– Що?

– Інший мешканець. Його звати Сонні, а це фото його батька, Аба Лофтуса. Його батько був офіцером поліції. А син став убивцею. На сьогодні він убив шістьох осіб. Ви, звісно, можете поскаржитися на дії «Дельти», але я думаю, ми можемо з упевненістю сказати, що їхній рейд був виправданий.

Він бачив, як її обличчя закам’яніло і зіниці звузились, наче раптом очам стало забагато світла. Тутешній персонал бачив усяке, однак це був шок – дізнатися, що вони дали притулок серійному вбивці.

Він присів навпочіпки, щось помітивши під двоярусним ліжком. Він витягнув цей предмет.

– Що це? – запитала вона.

– Світлошумова граната, – сказав він, тримаючи в руках оливково-зелений предмет, схожий на гумове руків’я на кермі велосипеда. – Дає потужний спалах світла, а гук приблизно у 170 дБ. Це не смертельно, але засліплює й оглушує людей, а ще викликає таке запаморочення і дезорієнтацію на кілька секунд, і «Дельта» встигає зробити все, що їм належить зробити. Але вони не висмикнули чеку з цієї гранати, тому вона не розірвалась. Люди допускаються помилок під тиском обставин. Ви згодні?

Він глянув на кросівки, а тоді подивився на неї. Та коли вона відповіла поглядом на його погляд, вираз обличчя у неї був абсолютно незворушний. Він нічого не побачив у її очах.

– Мені треба повертатись у лікарню, – сказав Симон. – Ви ж зателефонуєте мені, якщо він повернеться?

– З вами все гаразд?

– Я б так не сказав, – відповів Симон. – Але хвора моя дружина. Вона сліпне.

Він подивився на свої руки. Була спокуса додати: «Так само, як і я».

Розділ 28

Хуґо Нестор любив «Вермонт». Одне з небагатьох поєднань ресторану, бару і нічного клубу, де кожен з елементів комбінації виявився успішним. У числі відвідувачів були багаті і вродливі; невродливі, але багаті; небагаті, але вродливі; представницький підбір знаменитостей; напівуспішні фінансисти і персонажі, задіяні в сфері нічного життя і розваг. Плюс успішні злочинці. Саме у «Вермонті» в дев’яності роки члени банди Твеїта й особи, причетні до відмивання грошей, а також пограбувань банків і поштових відділень, купували восьмилітрові пляшки шампанського «Дом Периньйон», а оскільки тогочасним норвезьким стриптизеркам бракувало певної витонченості, гостям доставляли літаками кращих з Копенгаґена, і ті швиденько виконували танець живота у приватних кабінетах. Через соломинки для коктейлів вони вдували кокаїн у найнеймовірніші отвори стриптизерок, а тоді й у свої власні, тим часом як офіціанти подавали їм устриць, перигорські трюфелі та фуа-гра з печінки гусей, відгодованих у так само розкішних умовах, як їхні. Коротше кажучи, «Вермонт» був місцем зі стилем і традиціями. Місцем, де Хуґо Нестор і його люди могли сидіти щовечора за своїми відгородженими столиками і спостерігати, як решта світу котиться у пекло. Місцем, де бізнес не зустрічав перешкод, де банкіри і фінансисти могли спілкуватися зі злочинцями без того, щоб копи, які траплялись у «Вермонті», звертали на це спілкування увагу.

Відповідно, жадання чоловіка, що підсів за їхній столик, не видавалось аж надто незвичайним. Він прийшов, роздивився довкола і проштовхався крізь натовп просто до них. А коли Бо зупинив його на межі, позначеній червоним шнурком, незнайомець сказав йому кілька слів, після чого Бо поспішив до Нестора і прошепотів йому на вухо:

– Він хоче азіатку. Каже, це для клієнта, який сплатить, хоч би скільки вона коштувала.

Нестор нахилив голову набік і відпив шампанського. Він з певного часу перейняв приказку Твілінґена: «За гроші можна купити шампанське».

– Як на тебе, він схожий на лягавого?

– Ні.

– Як на мене, теж. Запропонуй йому стілець.

Хлопець був одягнений у дорогий костюм, свіжовипрасувану сорочку і краватку. Над ексклюзивними окулярами в масивній оправі ледь помітні ріденькі брови. Ні, не так – у нього взагалі не було брів.

– Їй не повинно бути ще й двадцяти.

– Я не знаю, про що мова, – сказав Нестор. – Чого ви тут?

– Мій клієнт – приятель Івера Іверсена.

Хуґо Нестор уважно подивився на нього. У хлопця не було також вій. Можливо, у нього алопеція, як у брата Хуґо – названого брата, – у якого не було жодної волосини на тілі. У такому разі, волосся на голові хлопця мало бути перукою.

– Мій клієнт займається перевезеннями. Він сплатить вам готівкою і героїном, що прийшов морським шляхом. Ви, напевно, знаєте ліпше за мене, що це означає в розумінні чистоти продукту.

Менше зупинок. Менше посередників. Менше домішок.

– Я маю передзвонити Іверсену, – сказав Нестор.

Хлопець похитав головою.

– Мій клієнт вимагає повної конфіденційності. Нi Іверсен, ні будь-хто інший не повинен знати. Якщо Іверсен такий дурний, що втаємничує близьких друзів у свої слабкості, це вже його проблема.

«…і потенційно наша», – подумав Нестор. Хто цей молодик? Він не був схожий на хлопчика на побігеньках. Протеже? Високого рівня довіри родинний адвокат?

– Я розумію, звісно, що пряме звернення від особи, якої ви не знаєте, вимагає додаткових гарантій для забезпечення угоди. Тому мій клієнт і я пропонуємо аванс, щоб довести серйозність наших намірів. Що скажете?

– Я скажу – чотириста тисяч, – відповів Нестор. – Але цифру я взяв з повітря, я досі не знаю, про що йде мова.

– Звісно, ні, – сказав хлопець. – Ми можемо це влаштувати.

– Як скоро?

– Я думаю, сьогодні ввечері.

– Сьогодні ввечері?

– Я в місті лише до завтрашнього ранку; а тоді повертаюся в Лондон. Гроші в моїх апартаментах у готелі «Плаза».