Елізабет Костова - Викрадачі

речень. Говорить приязно, але твердо й переконливо. Викладачка, впевнився я. Вона стежила за мною очима. — Сік, будь ласка, якщо вас не обтяжить.

Пішов у кухню й наповнив два келихи апельсиновим соком — це все, що було в мене в наявності, — поклав на тарілку кілька крекерів. Повертаючись із тацею, пригадав, як Кейт пригощала мене у своїй вітальні в Ґрінхілі й дозволила мені нести до столу лосося. А пізніше назвала мені прізвище цієї дивної елегантної дівчини, завдяки чому я зміг її розшукати.

— Я не був на всі сто відсотків упевнений, що знайшов саме потрібну Мері Бертисон, — зауважив я, подаючи їй келих. — Утім, якщо вас можна побачити перед картиною, яку намагався пошкодити Роберт Олівер, це вже не випадковий збіг.

— Логічно. — Вона відсьорбнула соку, відставила келих і вперше поглянула на мене з благанням, залишивши свою браваду. — Перепрошую, що вдерлася до вас у такий спосіб. Я не бачу Роберта майже три місяці, він не пише мені, не телефонує — я почала непокоїтися… — Вона не додала «я така нещасна», але мені здалося, що вона мала це на увазі, судячи з того, як почала стежити за виразом свого рухливого обличчя (кращого визначення я не знайшов). — Я твердо вирішила не розшукувати його — розумієте, ми дуже сильно посварилися. Тому я гадала, що він десь заховався, аби ніхто не заважав йому працювати, не бажає бачити й чути мене, а згодом усе-таки зв’яжеться зі мною. Вже кілька тижнів я вельми занепокоєна, і раптом надходить повідомлення від вас. Тим часом робочий день закінчується, у «Ґолденґров» я вас, зрозуміло, не застану, а тоді всю ніч не спатиму, якщо не одержу принаймні якихось новин.

— А чому ви не скористалися моїм пейджером? — спитав я. — Тільки не подумайте, що я невдоволений цією нагодою побесідувати з вами, насправді я дуже радий, що ви прийшли сюди.

— Ось як? — Я бачив, що вона, в свою чергу, пробачила мені плутане пояснення. Так, Роберт Олівер вибирав собі непересічних жінок. Вона посміхнулася. — Насправді, я намагалася набрати номер вашого пейджеру, але перевірте, й ви побачите, що він вимкнений.

Я перевірив: так і є.

— Вибачте, зазвичай він працює, я слідкую за цим.

— Що ж, навіть на краще, що ми маємо змогу розмовляти й бачити один одного. — Голос не тремтів, до неї повернулась упевненість у собі, на вустах з’явилася посмішка. — Будь ласка, скажіть мені, що з Робертом усе гаразд. Я не прошу дозволу побачити його — відверто кажучи, сама того не бажаю. Хочу лише пересвідчитися, що йому ніщо не загрожує.

— Він у безпеці, під нашим наглядом; на мою думку, з ним усе гаразд, — обережно почав я, — наразі й доти, доки він перебуває у нас. Але він у стані депресії, часом надмірно збуджується. Що мене тривожить найбільше — він майже не хоче співпрацювати з нами. Відмовляється розмовляти.

Здається, вона обмірковувала мої слова, пожувала губами, потім подивилась мені в очі.

— Зовсім не розмовляє?

— Узагалі не розмовляє. За винятком першого дня, коли він сказав декілька фраз. Зокрема, одна з небагатьох фраз, які він мені сказав того дня, була: «Ви можете навіть поговорити з Мері, якщо забажаєте». Саме тому я й дозволив собі зателефонувати до вас.

— І більше він про мене взагалі нічого не сказав?

— Про інших осіб він не сказав майже зовсім нічого. Взагалі, він майже нічого більше не сказав мені. Згадав також свою колишню дружину.

Мері кивнула.

— Ось так ви мене й знайшли — тому що він згадував.

— Не зовсім так. — Інтуїтивно я зважився на наступний крок. — Ваше прізвище назвала мені Кейт.

Це вразило її, й на мій подив, на очах у неї заблищали сльози.

— Це дуже люб’язно з її боку, — голос Мері переривався. Я підвівся й приніс їй паперову серветку. — Дякую.

— А ви знайомі з Кейт?

— Не те щоб знайома. Бачила її лише одного разу, мимохідь. Вона не знала мене, але я знала, хто вона. Розумієте, Роберт мені якось розповів, що в родині Кейт були квакери[89] з Філадельфії, як і в мене. Могло бути так, що наші дідусі й бабусі (або прадіди) знали один одного. Хіба це не дивно? Вона мені сподобалась, — додала Мері, витираючи насухо свої вії.

— Мені теж, — несподівано вихопилося в мене.

— То ви з нею зустрічалися? Вона у Вашингтоні? — Мері обернулася, немов сподівалася, що колишня дружина Роберта зараз приєднається до нас.

— Ні, у Вашингтоні її немає. Правду сказати, вона взагалі не приїжджала відвідати Роберта. Його наразі взагалі ніхто не відвідує.

— Я завжди була впевнена, що він нарешті залишиться самотнім. — На цей раз голос її звучав буденно, дещо жорстко; серветку вона поклала в кишеню джинсів, випроставши для цього ноги. — Розумієте, він нездатний по-справжньому кохати будь-кого, а такі люди кінець кінцем залишаються самотніми, як сильно б не кохали їх колись інші.

— Ви кохали його? І зараз кохаєте? — Я також намагався говорити буденно, але настільки лагідно, як тільки міг.

— Кохаю, звичайно. Він видатний. — Це прозвучало так, немов вона давала загальну характеристику: «у нього русяве волосся» або «великі вуха». — Хіба ви із цим не згодні?

Я допив сік.

— Мені майже не зустрічалися люди з таким обдаруванням. Це одна з причин, чому я бажаю побачити, як він одужає. Але дещо мені незрозуміло, декілька речей. Чому ви раніше не дізналися, що він зник, куди він подівся? Хіба ви не жили разом?

— Жили, — кивнула вона, — коли він приїхав до Вашингтона. Спершу все йшло чудово, ми весь час були разом, а потім його почав мучити жаль, він ставав на тривалий час мовчазним, а то сердився на мене через якісь дрібниці. Гадаю, йому було шкода — жахливо, тільки він цього не міг висловити, — що покинув свою сім’ю. На мій погляд, він знав, що не зможе повернутися, навіть якби дружина погодилась прийняти його знов. Розумієте, він не був щасливим з нею, — додала Мері спокійно, і я замислився, чи то не було просто її бажанням. — Ми розлучилися кілька місяців тому. Час від часу він телефонував мені, ми намагалися пообідати разом або піти на виставку до галереї, подивитися удвох кіно, але це не допомагало. В душі мені хотілося, щоб він повернувся, а він це розумів — і зникав знову. Нарешті я кинула всі надії, так було краще для мене — я змогла хоча б трохи заспокоїтися. Допомогло й те, що в нас була велика сварка перед тим, як він пішов