Інгеборг Бахман - Мáліна

і там застудитися? Я ж можу прочитати завтра в газетах, як там було, хто що сказав, і, окрім того, я маю нехіть до похорон, сьогодні не знає жодна людина, як поводитися у випадку смерті, як поводитися на цвинтарі. Я не хочу також, щоб мені весь час сповіщали, що Гадерер або ще хтось помер. Мені ж не сповіщають постійно, що хтось ще живе. У кожному разі, мені й так усе вже байдуже, чи я любила когось раніше, чи ні, а те, що я зустрічаю зараз лиш певних осіб, можу зустріти їх, бо декого вже немає в живих, це мене не дивує, однак з інших причин. Хочеш мені пояснити, чому потрібно мене сповіщати, що пан Гадерер, а чи інша якась знаменитість, диригент чи політик, банкір чи філософ, учора або сьогодні раптово померли. Це мене не цікавить. Для мене ніхто ніколи не помирає, однак рідко хто і живе, окрім як на сцені моїх думок. Маліна: Отже, більшою мірою я не живу для тебе? Я: Ти живеш. Саме ти й живеш якнайбільше, однак ти ж і доводиш, що ти живеш. А що доводять мені всі інші? Абсолютно нічого. Маліна: «Глибока чорнота неба.» Я: Це можна було б десь використати. Звучить так, ніби людина, яка написала це, ще живе. Це вже нарешті якась несподіванка. Маліна: «Глибока чорнота неба[357], її неможливо собі уявити. Зорі дуже ясні, але зовсім не мерехтять, бо атмосфери немає.» Я: О! Як точно він це зображує. Маліна: «Сонце — розпечений диск, втиснений у чорний оксамит неба. Я був дуже вражений безкінечністю космічного простору, цим неуявним обширом…» Я: Хто цей містик? Маліна: Олексій Леонов, який на десять хвилин виходив у космос. Я: Не зле. Хоча оксамит, не знаю, чи я вжила б тут оксамит. Чи цей чоловік ще й поет? Маліна: Ні, у вільний час він малює. Тривалий час він не міг вирішити, ким йому бути, художником чи космонавтом. Я: Цілком зрозумілий сумнів у виборі роду занять. Однак потім говорити про космос, як романтичний мандрівець… Маліна: Люди не дуже міняються. Щось завжди їх вражає, якщо воно безконечне, якщо тяжко його собі уявити або пояснити, якщо це глибінь чорноти, вони можуть гуляти лісом або мандрувати космосом, блукають з власною таємницею посеред іншої таємниці. Я: І це отримують потім нащадки! Можна було б уже перестати подивляти прогрес. Згодом Леонов отримає дачу й розводитиме троянди, минуть роки, і люди з поблажливим усміхом слухатимуть його спогади про Восход 2. Дідусю Леонов, розкажи, будь ласка, як то було тоді, у ці перші хвилини, там, за бортом! Був собі Місяць, до якого всі хотіли летіти, а Місяць був дуже далекий і негостинний, та одного прекрасного дня прийшов Олексій-Щасливець, і ось… Маліна: Досить дивно, що він не помітив Уралу, бо саме в цей час обертався поряд із ракетою в космосі. Я: Так мало статися. Ми обертаємося найчастіше тоді, коли хочемо щось розгледіти або зрозуміти, Урал або відповідне слово, якусь думку або відповідні слова. Зі мною твориться те ж саме, що й з нашим дідунем, від мене постійно щось утікає, однак всередині мене, коли я досліджую цей безконечний простір, який у мені. Небагато змінилося з добрих старих часів, коли вперше виходилось в космос. Маліна: Безконечний простір? Я: Звісно, що безконечний. Чи може цей простір бути не безконечним?

Я мушу прилягти на годину, з якої потім народиться дві, бо я не витримую довгих розмов із Маліною.

Маліна: Ти неодмінно маєш якось навести в себе порядок, з усіма цими вкритими порохом, давно вицвілими аркушами й усіма запорошеними, вицвілими паперовими клаптями, одного дня в них не розбереться вже жодна людина. Я: Що? Що ти сказав? Тут розбиратися ніхто не повинен. Я маю свої підстави для того, щоб усе тут чимраз більше заплутати. Якщо хтось і матиме право подивитися на ці клапті паперу, то це ти. Однак ти не зможеш розібратися в них, з роками, мій дорогий, ти вже не зрозумієш, що значить той, а що інший. Маліна: Та все-таки дозволь мені спробувати. Я: Тоді спробуй собі пояснити, чому тут знову з’явилася стара записка, я могла б відгадати вже навіть за форматом паперу, DIN[358] A4, де його я купила, у сільській крамниці неподалік від озера, там ідеться про тебе, про поїздку до Нижньої Австрії. Проте я не дам тобі читати її, ти можеш поглянути тільки на одне слово, написане зверху. Маліна: Види смерті. Я: Однак у наступній записці, DIN А2, написаній два роки згодом, зазначено: «Статистика смерті». Що хотіла я цим сказати? Це могло бути опискою. Чому, коли й де? Ану відгадай, що написала я там про тебе та про Атті Альтенвіля! Не відгадаєш! Тоді їхала перед вами велика вантажна машина, повна колод, вона підіймалась повільно дугою, що вела догори, ти помітив, як погано закріплені ланцюгами колоди почали поступово сповзати, ти побачив, як цілий вантаж сповз назад, на вашу машину, а потім, а потім… Ну, кажи ж бо! Маліна: Як ти могла собі таке уявити? Ти, мабуть, була тоді не в собі. Я: Я цього теж не знаю, однак це не може бути моєю уявою, бо незабаром знову щось сталося, ти пішов уночі з Мартіном й Атті поплавати у Вольфґанґзее, ти заплив якомога далі, і твою ліву ногу звела судома, а потім, а потім… Ти ще щось знаєш про це? Маліна: Як ти змогла дізнатись, це неможливо, щоб ти про це знала, тебе ж не було там. Я: Якщо там мене й не було, то ти ж визнаєш, що я могла б бути там, навіть тоді, якщо мене справді при тому і не було. А що то було з розеткою? Чому ти тоді вночі не хотів у своїй кімнаті вставити штепсель в розетку, навіщо сидів у темряві, що раптом сталося з вимикачами, що ти так часто повинен був залишатися в темряві? Маліна: Я часто лишався в темряві. У світлі тоді була