Інгеборг Бахман - Мáліна

відповіла йому якомога невимушено: Ні, звичайно, що ні, а Ви? Чоловік відповів: Так, я — убивця. Якусь мить я мовчала, він лагідно глянув на мене і знову сказав: Ви можете спокійно мені повірити! Та я йому вірила, бо це була правда, це був третій убивця, з яким мені довелося сидіти разом за одним столом, лише він був першим й єдиним, який це вимовив вголос. Інші два випадки сталися вечорами у Відні, і я дізнавалася про це потім, коли йшла додому. Час від часу я мала бажання щось написати про ці вечори, які розділяє багато років, і на окремому аркуші я написала для проби: Троє убивць. Та я не довела цього до кінця, хотіла зробити про трьох лиш окремі нотатки, щоб звернути увагу на того четвертого, бо з історії про моїх трьох убивць ще не вийде власне історії, жодного з них я більше не бачила, вони живуть собі десь понині, вечеряють разом з іншими та чимось займаються. Один із них вийшов уже із Штайнгофу, інший — давно в Америці й змінив прізвище, а ще інший — п’є, щоб ставати дедалі тверезішим, у Берліні його вже немає. Про четвертого я говорити не можу, не пам’ятаю його, я забула, не пам’ятаю… (Я ж натрапила на колючий дріт під напругою.) Однак я пригадую одну деталь. Колись день у день я викидала їжу, яку давали мені, навіть чай виливала я крадькома, мала знати, чому.

А Марсель помер так.

Якось одного дня всі клошари Парижу мали зникнути з міста. Служба соціального захисту, найважливіша з громадських служб, які піклуються також виглядом міста, з’явилася разом з поліцією на Рю Монж, ішлося лишень про те, щоб повернути оцих старих назад до життя, а тому, перш за все, помити й почистити їх для цього життя. Марсель підвівся й пішов разом з ними, чоловік він був дуже мирний, навіть після кількох склянок вина ще мудрий, без жодних виявів спротиву. Напевно, було йому того дня абсолютно байдуже, навіщо вони приїхали, і, можливо, він думав, що зможе повернутися знову на своє добре місце на вулиці, де із шахти метро підіймається тепле повітря. Проте в лазні, для спільної користі, з багатьма душовими, надійшла і на нього черга, його поставили там під душ, який, зрозуміло, не був ні надто гарячим, ні надто холодним, лиш Марсель уперше за стільки років роздягнувся до наготи й став під воду. Перш ніж хтось зрозумів і зміг кинутися до нього, він впав і відразу помер. Бачиш, що я хочу сказати! Погляд Маліни дещо непевний, хоча, зазвичай, він ніколи не буває непевним. Я могла б собі заощадити цю історію. Однак відчуваю знову на собі отой душ, знаю, що саме з Марселя не можна було змивати. Якщо людина живе у випарах свого щастя, якщо для неї не існує вже більше слів, як тільки лишень «Бог віддячить», «Нехай віддячить Вам Бог», то не потрібно намагатися мити її, не треба змивати того, що для когось є благом, не треба її очищати до нового життя, якого немає.

Я: На місці Марселя я теж упала б замертво після першого ж струменя. Маліна: Таким завжди було щастя… Я: Чому ти маєш завжди випереджати мої думки? Я зараз справді думаю про Марселя, ні, я майже ніколи про нього більше не думаю, це — епізод, я думаю зараз про себе і про щось інше, Марсель мені допоміг. Маліна: — Прекрасне Завтра Духу, яке не настане ніколи. Я: Не нагадуй мені постійно про мій шкільний зошит. Було в ньому ще багато інших речей, та я спалила його в хатній пральні. Я ще покрита тонким шаром щастя, лиш тільки б не ринула на мене вода й не змила певного запаху, без якого я існувати не можу. Маліна: Відколи ти в таких добрих стосунках зі світом, відколи щаслива? Я: Ти надто багато спостерігаєш, тому нічого не помічаєш. Маліна: Ні, навпаки. Я все помічав, хоча ніколи за тобою не стежив. Я: А я дозволяла тобі часами жити так, як ти хочеш, не заважала тобі, це дещо більше, це навіть великодушніше. Маліна: Я теж це помітив, і колись ти дізнаєшся, чи то добре було, мене забувати, чи не буде це краще, знову мене зауважити. Тільки ти, напевно, не матимеш вибору більше, ти вже зараз не маєш вибору. Я: Щоб я забула про тебе, як я могла хоч раз забути тебе! Я лише намагалася, удавала, щоб довести тобі, що прожити можна якось і без тебе.

На думку Маліни, моє лицемірство не заслуговує на жодну відповідь, він не буде робити обліку, скільки днів і ночей я забувала про нього, однак і він лицемір, бо добре знає, наскільки гіршою за будь-який докір була для мене, та й буде не раз, саме його обачність. Однак ми доходимо порозуміння, бо мені потрібне моє подвійне життя, моє життя в Іванові та моє життя в полі Маліни, не можу я існувати там, де немає Івана, однак так само не можу повернутись додому, якщо там немає Маліни.

Іван каже: Облиш це!

Я кажу ще раз: Іване, я б дуже хотіла тобі щось сказати, це не має бути сьогодні, та колись я мушу тобі це сказати.

У тебе закінчились сигарети?

Так, саме це я хотіла тобі сказати, у мене знову закінчились мої сигарети.

Іван готовий поїздити трохи зі мною містом, щоб пошукати за сигаретами, а оскільки їх немає ніде, ми зупиняємося біля готелю Імперіал, у портьє Іван врешті-решт отримує ті сигарети. Я знову в добрих стосунках зі світом. Навіть коли світ любиш лише на виклик, його можна любити, а поміж нами — людина, яка виконує роль трансформатора, однак Іван не мусить знати про це, бо він знову буде боятися, що я кохаю його, а позаяк він подає мені вже вогонь, і я знову можу курити й чекати, мені нічого говорити: Ти не турбуйся, ти потрібен мені лиш для того, щоб дати вогню, дякую за кожну запалену сигарету, дякую за їзду містом, дякую, що привіз ти мене додому!

Ти йдеш на похорон Гадерера?

Я: Ні, навіщо йти мені на Центральний цвинтар[356]