Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

Було ще так рано, що по дорозі від плебанії до Білої Гори я не зустрів душі живої. Ніхто навіть ще не порався у дворах. Ніхто не відхилив фіранки, проводячи мене поглядом.

Я думав, що мені потрібно буде лізти на городище, щоб розбудити Сташку, але, підійшовши до підніжжя вкритої травою гори, на свій подив побачив, що вона вже там. Сидить на якомусь цурпаку, незручно витягнувши довгі ноги. В легенькій строкатій сукенці, в тонкій кофтинці, накинутій на плечі. Чекає.

Очі трохи позападали, очевидно, від втоми, вуста легко усміхаються. Ніколи ще вона не була мені така дорога, як у цю мить. Ніколи не була така жадана.

— Доброго ранку! Як твої?

— Дрихнуть ще всі, аж до Генки. А в тебе?

— У десятому сні хріп Мультан. І Вечірка з ним. Ні, треба таки тікати. І там добираються.

— Все одно завтра ж поїдеш.

— Це-е я ще подивлюся. Як деякі люди поводитимуться.

— А Вечірка?

— Вечірку одшию. Оце сидять учора. Тут Вечіркова жінка припленталась. «Ну, випили. Куснули», — каже дід. «Часто ти кусаєш, — каже Вечіркова, — щоб не зашкодило часом». Тоді Вечірка тільки рукою махнув: «Слухай ти цю ропуху, мало що вона меле».

— Ну, а ви що на це?

— А я собі сиджу та думаю: «Оце справжнє чоловіче ставлення до жінки. Не хто-небудь. Пан і володар».

— Т-так, чоловіки тут серйозні. Диво-велетні.

Ми спустилися на дно моїх розкопок у третій вежі. Шість площин, шість кутів. Стеля, підлога другого ярусу частково обвалилася, як і частина внутрішнього облицювання стін.

Вежі, шестикутовані

Зовні, — шестиграновані.

Я промимрив це собі під ніс, але вона почула, скоса глянула на мене.

— «Поезія є бог у святих мріях землі», — процитувала вона когось.

— Це ще не те, — у тон їй сказав я. — Тут часом люди з Олімпу, метри із сталою репутацією, такі невмирущі шедеври видають, що початківцям-поетам і не снилося. Наприклад, хтось там виростив

Льон рекордний біля Воложина

І за теє був нагороджений.

Не вірите? Сам читав. А розмір вірша такий, ніби рекордний льон виростити, все одно що «Калинку» станцювати. Дають, братики.

— Ну, годі зубоскалити. Почнемо.

Під вежі був завалений, з усього видно, вже не товстим шаром щебінки, оббитої штукатурки й сміття, і в цьому шарі стояли «на попа» (одна трохи навскоси) три гранітні плити. Одна, очевидно, з облицювання, дві — зі стелі.

— Ми їх не зрушимо, — сказала вона.

Справді, плити були приблизно півтора метра на метр з чвертю. І завтовшки сантиметрів шістдесят.

— Не зрушимо, — повторила вона. — Збігати по хлопців, чи що?

— А пріоритет? — невдало спробував я відбутися жартом. — Ні, ми просто не будемо їх чіпати. Вигребемо сміття або навіть відгребемо його до стін. Бо люк у підземелля, видно, десь посередині. Якщо плити на ньому — нічого не зробиш, доведеться покликати допомогу. А ні — вони нам не перешкодять, ті плити.

Години півтори ми вперто працювали. Вона насипала лопатою у діряві відра сміття й щебінку, а я відносив усе це й висипав під стіни. Потім мені здалося, що це повільно. Я взяв другу лопату і почав просто відкидати з центру майданчика штукатурку, уламки цеглин, порох і таке інше.

І ось десь наприкінці другої години моя лопата скреготнула по чомусь суцільному. Раз, і вдруге, і втретє.

Отвір. Ну, не відкритий отвір. Просто квадратна відтулина і на ній, майже повністю прикриваючи її, товста плита з гладенького, на вигляд мало не відшліфованого піщанику. А на плиті хрест із чотирма закругленими лопастями, а в лопастях по незрозумілій (бо землею забиті) літері. А на перехрещенні лопастей старий шестигранний ярилів хрест під дашком, як на старожитніх кладовищах. На старовірських «голубцях».

Тут би лом, але куди бігти по нього. Нетерпеливість забиває навіть подих: ми дихаємо коротко й сипло.

Просовуємо в щілину лопати. Натиснули. Держак Стащиної лопати трохи прогнувся.

Але тут я, налягаючи грудьми на держак своєї лопати, просунув руки в цю тріщину і перевернув плиту на себе, назад, під широко розставлені ноги.

Відкрився люк. Темна прірва. Я чиркнув сірником і «стрельнув» ним униз (так він довше не згорає, ніж коли його просто опустити). Склепіння і стін він не вирвав із темряви. Зате на мить освітив неширокі і дуже прямовисні сходи з червоної цегли.

— Ну ось, — сказав я. — Тепер можна і по хлопців, і по дівчат.

— А пріоритет? — передражнила вона мене.

Я плюнув, дістав свічку (дві ще були в кишені), скинув куртку і ступив на першу приступку.

— Залишайтеся тут.

— А це чому ж? — здивувалася вона.

— А ви про «ефект собачої печери» в Італії чули?

— Якої печери?

— А є там печера-яма. Людина зайде і ходить, і байдуже. А собака чи кролик здихають через кілька хвилин.

— Чому це?

— З вулканічної тріщини виділяється вуглекислий газ… Сочиться потроху. А оскільки він важчий за повітря, то залишається внизу. Людська голова вища цієї зони. Собача — ні.

— Самі кажете — вища. Ми ж на чотирьох ходити не будемо. І потім, там вулкан…

— А тут могли бути трупи. І ніякої, навіть мінімальної вентиляції. А шар газу може бути вищий. І тоді вже говоритимуть про «ефект людської печери в Білорусії». Тільки говоритимуть інші, не ми. А нам залишиться слава першопрохідців. Посмертна.

Але вона вже теж стояла на приступках, нагиналася:

— Та ні, нормальне повітря. Затхлим не пахне.

— Від затхлого повітря ніхто ще не помирав. Ну, може, деякі.

— То що?

— А те, що вуглекислий газ затхлістю не пахне… Якщо хочете, він одним пахне. Смертю.

— По-моєму, вуглекислий газ — це не зовсім те, що оксид вуглецю. Він — вуглецевий ангідрид.

— Боже, яка ж ви вчена! СО і СО2 — вам це буде однаково… Мабуть. Бо хімік з мене такий, як і…

Я спускався, і вона спускалася за мною. І я вже плюнув на все. Нехай лізе, капосниця така. Освітлював тільки приступки спочатку собі, а потім уже в неї під ногами, щоб часом не копнула носом у цеглу. І все-таки на останніх приступках вона спіткнулась, і я, стоячи на рівній підлозі, ледве встиг підхопити її.

Страшенно я злився на неї, що лізе туди, куди не просять (хоч тут було безпечніше, ніж у наших стародавніх шахтах по видобуванню кременю. Під Вовковиськом. А вона цей кінець неоліту на власному животі увесь виповзала). І все-таки я не міг стриматися:

— Ходімо. Гонору у вас забагато. А насправді «кабы мы не поднялись да