Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

— А це що за діаманти красного письменства?

— А це коли москвич вихваляється і з нижньогородців кепкує, що ті йому отак відповідають. Мініна згадують.

— Ну гаразд, гаразд, — видно, зніяковіла вона. — Світіть довкола… Мінін.

Я підніс свічку і почав водити нею довкола.

Це була абсолютно пуста камера не камера, склеп не склеп, підвал не підвал. Підземелля. Приміщення, щоб у нім щось зберігалося? Але тут не було нічого. Пусто, як у студентській кишені напередодні стипендії (я, звичайно, маю на увазі типового, справжнього, стопроцентного студента).

Підлога з великих кам'яних плит. Стіни й склепіння ніби складені з товстих пластів дикого каменю і вузеньких смуг цегли. За формою — подовжений еліпсоїд обертання (всередині якого ми й знаходилися) із зрізаним нижнім кінцем. Ну, а простіше — яйце, яке облупили, зрізали один кінець і на цей кінець поставили. Метрів чотирнадцять в окружності, метрів три з половиною заввишки.

Тільки в одному місці (метра півтора від люку) якась темна пляма розміром із зошит. Отвір? Просто так не роздивишся. Підставити б щось. А що? Спину Сташки? Ще чого не вистачало, щоб тримала на спині мій «мало не центнер». Підставити їй свою спину? Ще краще. «А я в цього доктора на спині стояла та пританцьовувала». Зрештою, дурниці. Підставлю, як треба. І он вище, майже під склепінням, ще одна пляма. Ясно, робити тут нема чого.

— Ну що ж, — сказав я, — ставайте мені на спину, ось вам свічка. Гляньте, що там таке темніє, і век звідси. Як бачите, ми помилилися. Вірніше, я помилився. — Розчарування на її обличчі було таке, що шкода було дивитися.

— Може, обстукати підлогу? Стіни?

— Даремно. Видно одразу. Будова на віки.

Я старався не дивитися в її бік. І дуже жаль. Міг би дивитися й не дивитися, бо все вже було байдуже.

Я почув якийсь шелест угорі. Потім згори через люк поповз, звиваючись, як пітон, товстий, сірий, якийсь обридливо живий струмінь щебеню, штукатурки й піску.

— Пливе! — гаркнув я і кинувся до сходів, тягнучи за собою Сташку.

В цю мить вгорі щось тупо і важко гахнуло, сколихнувши стіни і прикривши майже все верхнє денне світло, що сяк-так сочилося в люк. Ніби у відповідь на це струмінчик битої цегли, піску, щебеню, якихось трісок перетворився на струмінь завтовшки із стовбур середньої величини дерева. Я був уже в ньому, але сходи були зовсім засипані, і ноги не могли знайти опори. Мені запорошило обличчя, рукава були повні піску.

Знову важко гупнуло. Зостався тільки вузький, як лезо, промінчик світла, і в цьому світлі я помітив, як ковзнуло на поверхні пилового струменя скло, досить великий шматок. Добре, що не в голову. А потім гупнуло щось збоку, і промінчик зник, і, ніби у відповідь на цей боковий удар, від якого задвигтіла, здається, сама земля, щось знову, втретє гупнуло над головою, подихом повітря загасивши язичок вогню.

— Що там?! — крикнув голос унизу.

— Обвал! Плити впали на лаз.

Я сповз униз, по коліна в цьому осипу з різного мотлоху.

— Де ви там?

— Тут я.

— Ідіть на голос… Я тут… Ближче… Ближче… Ага.

Ми зіткнулися. Потім наші руки знайшли одна одну.

— І нічого не можна зробити?

— Навряд. Півтора метра на метр з чвертю і на шістдесят сантиметрів… Це… це… якщо не помиляюсь… кожна плита нуль цілих шість десятих куба. Питомої ваги граніту я не пам'ятаю. Але спробуємо собі уявити стовп метр на метр і заввишки… А, напевне-таки я помиляюся. Але такої ваги мені не взяти. Чуєте?

Вгорі почувся шерхіт, легке гуркотіння, шелест.

— А це що?

— А це спливає на плити щебінь. Який ми так легковажно відкидали «трохи вбік»… І навіть ніякого важеля. Якби чимось підважити — можна було б спробувати. Ні.

— Що будемо робити? — спитав тихий голос.

— Зачекайте. Треба засвітити свічку, щоб огледітися. Без вогню зовсім каюк.

Я поляпав себе по кишенях і відчув крижаний холод у хребті:

— Ч-чорт! Холера на мою голову!

— Чого це ви?

— Сірники лишилися нагорі. В куртці.

— Та-ак.

— Так. Весела перспектива.

— То що робити?

— Сидіти. Чекати. І думати.

— Про що.

— Про те, що кожна плита нуль цілих шість десятих куба. Якщо точніше, так навіть нуль цілих шістдесят дев'ять сотих куба… Я згадав, вага граніту від трьох до семи тонн куб. Залежно від щільності.

— Значить?

— Помножте це на три. Так ось, навіть у щасливому випадку цей завал, ця бандура важить шість тонн. Ми не здужаємо навіть на товщину волосини зрушити плити з місця.

— Виходить, нам можуть допомогти тільки іззовні?

— Так. І потрібна техніка. Їм буде потрібна техніка. Бо нам вона тут без потреби.

— Що ж, — сказала вона, — будемо дивитися правді в очі. Допомоги іззовні також не буде.

— Чому? — І тут я здогадався.

— Ми пішли, коли ваші і мої спали. Ніхто не бачив нас. Ми не попередили ні про що ні дітей, ні колег, ні ваших господарів. Мало того, ми навели на неправдивий, фальшивий слід навіть Хилинського з Лигоновським. Курганний могильник, невідомо де, п'яте, десяте. Нас можуть шукати в лісі, по всьому районі, а не тут… І навіть слід на росі: «Зійде сонце — росу висушить».

— І все-таки мені підозрілий цей завал. Плити стояли міцно. Я спробував гойднути. Не ворухнулася жодна.

— Що ж ви думаєте?

— Думаю, чергова спроба позбутися, черговий замах на тих, хто багато знає.

— Що ж, чекати… Ви казали, без їжі…

— Я казав, скільки днів людина може прожити без їжі. Але я не казав, скільки вона може прожити без води. Води у нас нема. Навіть капіжу зі стелі.

А сам подумав: «Три дні».

Мої руки все ще шукали в кишенях те, чого там не могло бути. Носовик, ножик, сигарети (без сірників), шарикова ручка. І раптом у самому куточку правої кишені, мало не на половину під підкладкою намацали якийсь тонкий і навіть на дотик ламкий предмет. Потягли його, ще боючись вірити.

— Сташко, сірник!

— Ну й що? Сірник без коробки.

— Дурниці, якщо тільки…

Я гарячково думав, стискаючи в пальцях коштовність, рівній якій не було. Можна, можна здобути вогонь і без коробки. Як? Ну, по-перше, зігнути ногу і, коли штани обляжуть туго, натягнуться, черкнути сірником по кульші.

Можна, але я не знав, чи чисто шерстяні мої штани (тоді — вогонь!), чи з домішкою, нехай незначною, якоїсь синтетичної погані. Жорстка стіна? Але чи досить дрібнозерниста і чи достатньо суха?

— Ага… Сташко, де твоя рука? На,