Крістін Ханна - Соловей

Вона одразу помітила, що машину рухали.

— Я йду, Рейчел! — В’янн поставила авто на нейтральну передачу й відкотила. Нахилившись, вона намацала ручку й підняла ляду.

Вона взяла ліхтар, увімкнула його і посвітила в темряву.

— Рейч?

— Іди звідси, В’янн. Негайно!

— Ізабель? — В’янн спустилася драбиною вниз. Ізабель, що ти… — Ставши на землю, вона повернулася й освітила приміщення.

Її усмішка миттю згасла. Сукня Ізабель була вся в крові. У її скуйовдженому білявому волоссі застрягло листя й гілочки. Обличчя було таке подряпане, наче вона дерлася крізь ожинник.

Але це було не найгірше.

— Пілот, — прошепотіла В’янн, дивлячись на чоловіка на матраці. Вона так злякалася, що ненароком вдарилась об полицю. Щось впало на підлогу й покотилося. — Той, якого вони шукають.

— Не треба було тобі сюди спускатися.

Мені не треба було? Ти дурепа! Знаєш, що вони з нами зроблять, якщо знайдуть його тут? Як ти могла привести таку небезпеку в мій дім?

— Мені шкода. Просто зачини підвал і постав машину на місце. Коли ти завтра прокинешся, нас тут уже не буде.

— Тобі шкода, — повторила В’янн. Її охопив гнів. Як її сестра могла таке вчинити, ризикувати їхніми із Софі життями? А тепер тут ще й Арі, який досі не розуміє, що має бути Даніелем. — Через тебе нас усіх уб’ють, — В’янн відійшла до драбини. Вона хотіла бути якнайдалі від пілота… і своєї нерозсудливої егоїстичної сестри. — Щоб до завтрашнього ранку вас тут не було, Ізабель. І більше не повертайся.

Ізабель зухвало показувала свою образу.

— Але…

— Не треба, — перебила її В’янн. — Я стомилася вибачатися перед тобою. Я погано ставилася до тебе в дитинстві, мама померла, тато пиячив, мадам Дюма кривдила тебе. Це все правда, і я хотіла бути тобі сестрою, але годі. Ти така ж легковажна, як і завжди, проте тепер через тебе можуть когось убити. Я не можу ризикувати Софі. Тобі більше тут не раді. Якщо повернешся, я сама тебе здам, — В’янн піднялася драбиною і зачинила двері підвалу.

Щоб не запанікувати, В'янн мусила вигадати собі якесь заняття. Вона розбудила дітей, нагодувала легким сніданком і взялася за щоденні справи.

Зібравши останні осінні овочі, вона почала маринувати огірки й цукіні та консервувати гарбузове пюре. Однак вона постійно думала про Ізабель і пілота в сараї.

Що їй робити? Це питання не давало їй спокою цілий день. Будь-який варіант був небезпечний. Вочевидь, вона мусить просто мовчати про пілота. Мовчання — це завжди найбезпечніше.

А що як Бек, гестапо та СС зі своїми псами самі знайдуть схованку в сараї? Якщо пілота знайдуть на території садиби, де мешкає Бек, комендант буде не в захваті. Це стане приниженням для Бека.

«Комендант звинувачує мене в тому, що ми не знайшли пілота».

Принижені чоловіки бувають небезпечними.

Може, варто сказати Беку? Він хороша людина. Він намагався врятувати Рейчел. Дістав документи для Арі. Він відправляв посилки В’янн її чоловікові.

Може, вона зможе переконати Бека забрати пілота й відпустити Ізабель? Льотчика відправлять у табір для військовополонених, що не так і погано.

Ці питання мучили В’янн після вечері та коли вона вклала дітей спати. Сама ж вона навіть не намагалася заснути. Це було неможливо, бо її родині загрожувала небезпека. Думки про це знову розбурхали її гнів на Ізабель. О десятій вона почула кроки та стукіт у двері.

Вона відклала шиття й підвелася. Відкинувши з обличчя своє волосся, В’янн підійшла до дверей і відчинила їх. Її руки несамовито тремтіли.

— Капітане, — сказала вона. — Ви сьогодні пізно. Приготувати вам щось поїсти?

— Ні, дякую, — пробурмотів він і недбало пройшов повз неї, чого раніше ніколи не робив. Він пішов у свою кімнату й повернувся з пляшкою бренді. Наливши собі велику порцію в тріснуту кавову чашку, він випив усе до дна та налив ще.

— Капітане?..

— Ми не знайшли пілота, — сказав він, перехиливши другу чашку і наливаючи третю.

— О…

— Гестапо, — він глянув на неї. — Вони вб’ють мене, — промовив він тихо.

— Авжеж ні.

— Вони не люблять, коли їх розчаровують.

Допивши третю чашку, він ударив нею об стіл так, що та мало не розбилася.

— Я все обшукав, — сказав він. — Кожен закуток цього Богом забутого містечка. Я шукав у підвалах, у льохах, у клітках для курей. У кущах, купах сміття. І що я маю? Скривавлений парашут без пілота.

— З-звісно ж, ви не могли обшукати все, — спробувала вона його втішити. — Може, вам усе ж принести щось поїсти? Я залишила вам вечерю.

Раптом він завмер. Примруживши очі, він тихо вимовив:

— Це неможливо, але… — Він схопив ліхтар і кинувся до комори в кухні.

— Що ви робите?

— Я обшукую ваш будинок.

— Ви ж не думаєте…

Її серце калатало, поки він бігав із кімнати в кімнату, викидав пальта із шаф, відсовував диван.

— Задоволені?

— Чи задоволений я, мадам? Цього тижня ми втратили чотирнадцять пілотів і бозна-скільки механіків. Завод «Мерседес-Бенц» розбомбили два дні тому, усі працівники загинули. Мій дядько працює там. Тобто, я думаю, працював.

— Мені шкода, — сказала вона.

В’янн глибоко вдихнула, вирішивши, що все скінчилося, але він рушив надвір.

Вона кинулася за ним, щоб схопити його за рукав, але було надто пізно. Він ішов за світлом свого ліхтаря, кинувши відчиненими двері на кухню.

Вона бігла за ним.

Він різко відчинив двері голубника.

— Капітане, — вона спробувала заспокоїтись, витираючи вологі долоні об штани. — Тут ви не знайдете нічого й нікого, капітане. І ви це знаєте.

— Ви брешете, мадам? — він був не злим. Він був наляканим.

— Ні. Ви знаєте, що не брешу, Вольфґанґу, — відповіла вона, вперше назвавши його на ім'я. — Ваше керівництво ні в чому вас не звинувачуватиме.

— У цьому й біда з вами, французами, — сказав він. — Ви не бачите правди, навіть коли вона мов на долоні. — Він кинувся повз неї в сарай.

Він знайде Ізабель та пілота…

Що тоді буде?

Їх усіх заарештують. Чи навіть гірше.

Він нізащо не повірить, що вона про це не знала. Уже пізно вдавати невинність. Пізно сподіватися на його шляхетність, на те, що він пожаліє Ізабель. В’янн йому збрехала.

Бек відчинив двері сараю та роззирнувся. Поклавши ліхтар, він запалив гасову лампу, а тоді оглянув кожен сантиметр приміщення.

— Б-бачите? — сказала В’янн. — Ходімо назад у будинок, вип’єте ще бренді.

Він глянув униз. На підлозі лишилися ледь помітні сліди шин.

— Якось ви казали, що мадам де Шамплейн ховалася в підвалі.

Ні. В’янн хотіла щось сказати, але коли відкрила