Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

Я прочинив масивні дверцята, зіскочив на гарячий асфальт і допоміг вийти Теодору.

— Ось той, що далі, — ваш, — махнула рукою Ліза. — Тут ви житимете, — вона стежила за моєю реакцію, безмовно запитуючи, чи мені подобається.

Я промовчав, хоча будинок був гарним.

На початку стежини стояла поштова скринька. До стовпчика під нею було прибито дощечку з адресою:

171 °Content Ln

Джонсон забрав із багажника сумку з моїми речами, й ми подалися до будинку. Наближаючись, я відчув запах води й уловив невиразний — очевидно не морський — шепіт прибою.

— Відразу за цими хащами починається водосховище, — Ліза Торнтон показала на захід. — Біля будинку басейн, тож я не думаю, що вам захочеться купатись у водоймі, та раптом що — тут є стежки до води.

Вона вручила ключі, і я відімкнув вхідні двері. Учотирьох ми зайшли до просторої вітальні. Повітря всередині було прохолодним і сухим. Пахло деревом, шкірою та чистою постільною білизною. Відчувалося, що в будинку довго ніхто не жив. Я роззирнувся. Більшу частину першого поверху займала вітальня. З меблів — диван, пара крісел, шафа для одягу, журнальний столик із ноутбуком на ньому, висока ваза та велетенський, на півстіни, плоский телевізор. Праворуч розташовувалася кухня, крізь широкий арковий прохід я бачив довгий стіл, високі сріблясті стільці, холодильник; з іншого боку — відкрита напівкругла веранда, за якою виблискував на сонці чималий басейн.

— Нагорі — дві спальні, туалет і ванна, — впершись руками в боки, Ліза стояла за моєю спиною, — в холодильнику є продукти. Раз на день до вас приходитиме кухарка, двічі на тиждень — садівник, який також чиститиме басейн. Одну зі спалень нагорі перероблено під дитячу кімнату. Там є іграшки, — вона посміхнулася Теодору, але той не дивився на неї, — багато іграшок, але якщо ваш син захоче чогось конкретного, ми все підвеземо. Мій номер ви знаєте. Як буде щось потрібно — телефонуйте.

Я обернувся. Тео тулився до моєї ноги та підозріло зиркав на сходи, що вели на другий поверх.

— Що мені робити? — я почувався розгубленим.

Ліза з Ґаретом перезирнулися. Чоловік знизав плечима.

— Можете порибалити. На кухні вхід до підвалу, там має бути кілька вудок, — він глипнув на мене. — Вам подобається рибалити?

Я не ворушився та мовчав, механічно погладжуючи голівку Теодора. «Яке, в сраку, порибалити?» Ґарет продовжив:

— У будинку є Інтернет, телевізор, якщо треба, привеземо книжки. Відпочивайте. Завтра по вас заїдуть.

«Завтра по вас заїдуть — і що? — подумав я. — Що далі?»

Ліза сказала:

— Завтра в мене справи, ми з вами не побачимось. Я надішлю агента, який відвезе вас до неврологічної лабораторії в Балтиморі. Хочу, щоб ви познайомилися з доктором Далтоном. Просто поспілкуйтеся, нічого більше, — останню фразу вона промовила так, наче розмовляла з обвішаним вибухівкою ісламським терористом. — О десятій буде зручно?

— Так.

— Щось іще?

Я заперечно мотнув головою. Ґарет розвернувся та, заклавши великі пальці за пояс, вийшов на заллятий сонцем ґанок, зате Ліза Джин затрималась, і наші погляди зустрілися. Зачепившись за її золотаві з димчастими вкрапленнями очі, я вирішив, що зараз саме час з’ясувати дещо, що на ту мить чомусь здавалося важливішим за візит до доктора Далтона. Ліза знала про Аймонта, я розповідав їй, а Ґарет — ні. Ґарету довелося б пояснювати. Тож на язику крутилося запитання про те, чи не дивно, що Аймонт замість дізнаватися про результати операції шукав інформацію про двох, очевидно далеко не найважливіших членів Тіхуанського картелю. Це виглядало якось… неправильно. Я старався про це не думати та водночас не міг позбутися набридливого відчуття, що цей факт ніби перевертає все догори дриґом.

Присягаюся, Ліза чекала на це запитання. Але я так і не розтулив губів. Була ще частина мене, яка насправді не бажала — боялася? — почути відповідь. Ми ще постояли, споглядаючи один одного, а тоді американка кивнула та вийшла за Джонсоном.

66

Ми з Тео залишилися самі. Я заходився розпаковувати речі, проте незабаром почуття самотності, що невпинно важчало й розросталося відтоді, як Ліза та Ґарет поїхали, зовсім відбило охоту що-небудь робити. Я ввімкнув телевізор, відшукав американський Discovery — українською нічого не знайшлося, — потім під’єднався до Інтернету та перевірив пошту. Утім не допомагало ніщо. Куди б не йшов, за що б не хапався, будинок дихав мені в спину ворожістю та смутком. Зрештою ми з Тео взяли з холодильника по баночці Pepsi, вийшли на обсаджений кущами задній двір і розляглися в шезлонгах перед басейном.

Припікало. Тео ще не вмів плавати, а без нього я не хотів лізти у воду. Якийсь час уявляв, як учитиму малого триматися на воді, прикидав, скільки часу знадобиться, щоб він навчився плавати кролем; потім зателефонував мамі з американського номера, сказав, що в нас усе добре, й дав поговорити з онуком; потім подумав, що було б непогано почитати разом із Теодором, але згадав, що не привіз із собою книг. Опівдні розігрів у мікрохвильовці дві порції рису з овочами, після чого ми з малим там же, біля басейну, й пообідали.

О пів на третю у невеликій тумбочці біля телевізора я побачив ігрову консоль Xbox One. Відтоді й аж до вечора ми з Тео ганяли в Need for Speed.

Зважаючи на різницю в часі, спати ми пішли рано — відразу по восьмій за місцевим. Тео — що мене не здивувало — відмовився лягати в дитячій кімнаті. На щастя, на ліжку в «дорослій» спальні вистачало місця для двох.

Засинаючи, я думав про те, що перший повний день в Америці минув безглуздо й марно, та чомусь не переймався цим. Мені було начхати навіть на те, що всі наступні дні можуть виявитися такими самими.

67

У четвер, за чверть до десятої ранку, біля поштової скриньки з написом 171 °Content Ln зупинився темно-синій кросовер-позашляховик Ford Edge. За водія був кремезний афроамериканець, який, показавши значок спецагента ФБР, назвався Каеліном Уестом. Він не став заходити до будинку й чекав на ґанку, поки ми з Теодором збиралися. Перед тим як рушили до Балтимора, Уест вручив мені конверт. На моє запитання, що в ньому, Каелін відповів, що це від Торнтон і всередині банківська картка, на яку мені щомісяця нараховуватимуть гроші на кишенькові витрати (пізніше, вже в Балтиморі, я дізнався, що на рахунку сімсот доларів). На в’їзді до Ґілмор Хоумз ми втрапили в затор, що, проте, не завадило кросоверу зануритись у покремсане тінями від висоток черево міста відразу потому, як на годиннику