Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

— Зосю,— знову сказав Едек, знехотя підводячись.

Пізно вже, друга година минула, бачиш, як ми тут засиділися.

І взяла свій велосипед; Едек хотів їхати з нею і далі, але дівчина заперечила:

— Навіщо? Дивись, перші хати зовсім близько... Зустрінемось післязавтра в Піші, так само як сьогодні, добре? — І додала вже іншим тоном, ніби глузуючи, не знати, з нього чи з них обох: — У кіно буде інша картина... Ти гарний хлопець,— кинула вона, цілуючи його на прощання, мовби хотіла пом’якшити розчарування.

Він довго стояв, дивився, як зникає, даленіючи, світло велосипеда, слухав, як у селі загавкали собаки, а тоді скочив на сідло і натиснув на педалі. Додому дорога була неблизька.

Не поспішаючи, трясся по бруківці Піша. Містечко вже спало.

...Вони стрілися зовсім несподівано. Після чергового рейсу він їхав з тартака, стомлений, розморений на сонці. І раптом побачив Зосю, вона виходила з крамниці під ідіотською назвою: «Товари культурного вжитку». Спинилася, усміхаючись, подала йому руку, чорна коса, перев’язана бордовою тасьмою, гойдалася.

— Дуже гарно, жоден із вас не загляне в наше село. Невдячні...

— Кульчика немає, сидить як пень у Варшаві.

Зося трошки скривилася.

— Славний хлопець. Та коли його немає, то що ж говорити. А що у вас, пане Едзю?

Дивилася на нього з викликом. У легенькому платтячку і тільки накинутій на плечі кофтині, вона була дуже приваблива.

— Працюю на цьому мотлосі. А у вас що чувати? — І аж засоромився від цього банального запитання.

— Працюю. Та що це ви з такої височини дивитесь на мене? Стрибайте на землю, гоп! — засміялася дівчина, подаючи йому руку.

Едека ніби струмом ударило, коли торкнувся її трошки вологої, теплої руки. І далі розмова точилася вже інакше. Домовилися зустрітись увечері, тільки пообіцяв, що супроводитиме її велосипедом додому, бо сама вона боїться вночі їздити...

Так почалося. Едек знав, що це не кінець. Обоє були надто гарячі, а весна така гарна. Післязавтра вони зустрінуться знову.

Хлопець глянув на годинник. Скоро третя. Раніше ніж о четвертій він не ляже, завтра буде важко на роботі. Нічого, подрімає трошки в обід.

Звернув із шосе ліворуч. Зараз буде дорога до управління округу. Тепер він ставив там на ніч свого трактора, дорога до Сум так розкисла, що машина грузла по самі осі.

Згадав про Віку. Засиділась вона в тому Ольштині. Ще днів десять. Жаль... А може, й ні. Хто знає, чи вийшов би тоді оцей легенький роман із Зосею, який так цікаво почався. Коли була Віка, його не тягло до інших дівчат. І взагалі до неї він ставився якось зовсім не так. З якоюсь повагою, без зальотницьких штучок...

Віка, з бісиками в очах, ущиплива, дотепна. І водночас така поважна, така дуже серйозна. Похитає головою, засміється коротко, завжди поставить на своєму.

І раптом подумав: а як же його зустрічі з Зосею, чи не кривдить він цим Віки?

Досі у нього не було такої думки. А тепер вона уперто переслідувала його. Дарма хлопець товкмачив собі, що він же не давав Віці ніяких обіцянок. Якщо казати правду, то вони навіть дуже мало знають одне одного. Між ними завжди щось стояло. Дівчина сторонилася його, чогось ображалася, та й йому не щастило, неодмінно робив їй якусь прикрість. А проте щось не так, як бувало з іншими дівчатами, хоча б з тією чорнявою Зосею,— щось зовсім інше зв’язувало його з дочкою старшого лісничого. Найкращий доказ того — оці чудні докори сумління, які появились у нього.

Ет!.. Хлопець дужче наліг на педалі. Зрештою, він може й не стрічатися з тією вчителькою. Нічого ж і не було. Якихось там кілька поцілунків. Не поїде післязавтра до Піша, та й годі...

Але, думаючи так, він знав, що напевне поїде, зустрінеться з Зосею і вони знову цілуватимуться.

Зіскочив з велосипеда. Був уже дома.

Укладаючись спати, Едек ще хаотично перескакував думкою з одного на інше, бачив перед собою збуджені очі чорнявої Зосі, внутрішньо щулився під гострим поглядом Віки.

Наступні два дні він працював як несамовитий. Погода стояла тепла, ясно світило сонце, здавалося, навколо все було просякнуте живодайною вологою, сповнене запахами пуп’янків і цвіту, лунким пташиним щебетанням. Тепер, власне, і не було потреби так поспішати з роботою. Найгарячіша пора вже минула. Кілька днів, як почався сплав лісу, колоди, зв’язані в плоти, водою плили до тартака.

На трасі Піш — Суми лишився тільки трактор Залєського. Решту перевели на інші роботи. Лісничий розрахував, що хоч як Едек старатиметься, а колоди він ще возитиме принаймні з місяць.

І все-таки хлопець ганяв, вибиваючи з машини останні сили. А думками невпинно повертався до Зосі. Весь час відчував на губах її поцілунки...

І ось уже кілька годин вони знову разом. У темному кінозалі Едек чує поруч себе її дихання.

З тої хвилини, як побачив її — дівчина сміялась і ніжно поглядала на нього,— Едек заспокоївся. Тепер він може дивитися фільм, переживати події, що розгортаються на екрані. Йому досить, що поряд з ним дівчина, котра так, як і він, чекає, коли вони знову будуть самі.

Був майже певен, що все те, чого він так прагнув і ждав минулі дні, неодмінно збудеться. Дівчина йшла назустріч його прагненням. Едек відчув, як рука Зосі торкнулася його руки. Вона була волога. Хлопець міцно стис її довгі пальці. Дівчина глянула на нього, і в напівтемряві залу він помітив, як блищать її очі.

— Дивися фільм,— шепнув Едек усміхаючись.

Назад їхали повільно, одне за одним, часто зупинялися, старались, щоб дорога тягнулася якнайдовше.

— Зосю! — в котрий уже раз гукнув Едек.

Дівчина стала. Едек поцілував її. Світло від фар пронизувало лісову темряву. Розігріта пуща парувала. Низько над землею під лагідним подихом вітру легенькими хмарками плив туман. «Тут завжди туман»,— подумав Едек.

— Їдемо вже,— озвалася дівчина.

— Куди ти поспішаєш?

— Нікуди... Навпаки, я хочу якнайдовше бути з тобою.— Зося відгорнула йому волосся з лоба, заглянула в очі. Її обличчя ясною плямою біліло в темряві.

Знову помалу крутили педалі. Едек трохи здивувався, коли вони проминули розкиданий стіс дров, але не сказав нічого. Вважав, що так буде краще.

Їхали селом, услід їм гавкали собаки. Зупинилися перед школою. Вона хмуро зяяла чорними провалами вікон.

Зося якось дивно глянула на хлопця і мовби засоромлено шепнула:

— Едек...

Сіли на порозі. Цілувалися довго-довго. Собаки в сусідніх дворах потомилися,