Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 51

Від Самси

Я бігла, поки могла, а потім спинилась, важко відсапуючись. Лише тоді наважилась обернутись. І не побачила нікого. Зимова лісова стежка була порожньою. “Будинку мрії” уже не було видно, а я стояла посеред гущавини замерзлих, вкритих снігом і кригою дерев та кущів.

Відірвалась? Вони не переслідували мене? Що сталось?

Тримаючи у руках свою бойову палицю (так, так, Бур, тепер вона моя!), я рушила вперед. Під ногами рипів сніг, із рота йшла пара і якийсь час я відчувала себе переможницею. Нарешті я прийняла бій! Помстилась Войду за свій полон і показала чого варта.

Мене розпирало від гордості. Хотілось чимшвидше похвалитись Буревію. При цій думці я спинилась і озирнулась по боках. Чи є тут якісь інші дороги? Наче ні. Отже це одна стежка. Він мусив піти нею. Є надія, що я наздожену його незабаром.

— Самса, перше, що ти маєш зробити, побачивши Бура, це вибачитись!

Я знову почала картати себе за те, що покинула його. І знову — просто не розуміла, чому так вчинила. Немов у мене вселився чужий дух. Чи міг дім так вплинути на мене? Думаю, цілком. Адже він точно був магічним.

— Ех, Самса, Самса, до чого тут дім? Замакітрилась тобі голова від кохання, — промовила я сама до себе і на губах мимохіть виступила усмішка.

Пригадалась наша ніч із Буревієм. Зігріта цими спогадами, якийсь час я бадьоро йшла уперед. Але минуло п'ять хвилин. Потім десять. Півгодини. Стежка завертала все глибше у гори. Вона то піднімалась, то опускалась. І кінця краю цьому не було видно. Але найстрашніше — інколи вона роздвоювалась.

Тоді я застигала і якийсь час напружено думала, немов могла здогадатись, куди пішов Буревій. Проте під час цього у голову закрадалась моторошна думка. Вона звучала так:

— І звідки ти знаєш, що Буревій взагалі був тут?

Я придушувала у собі ці отруйні сумніви і рушала далі. Інколи я починала відчайдушно бігти.

Зима. Колись, у якомусь зі своїх життів, а можливо у останньому, я подумала, що пори року — це сестри. Адже була якась казка про 12 місяців-братів? Ви ж пам'ятаєте? Так ось, чотири пори року є сестрами. Весна — наймолодша. Ще зовсім підліток. Літо — це жінка у розквіті сил. Вродлива, розумна, зваблива. Осінь — старша. Це матір. У неї уже є діти, сім'я. І нарешті Зима — найстарша із сестер. Холодна, зверхня, зарозуміла. І, можливо, навіть жорстока.

Якби я придумувала детектив про цих сестер, то Зима була би убивцею.

Я почала панікувати. Знову побігла. Гнала, поки легені не почало розривати. Ліс не закінчувався. Мені здавалось, він ставав все густішим. Сніг — грубішим. Декілька разів я провалилась ногою у його глибину. Нарешті, спинилась, переводячи подих.

Надворі почало сутеніти. Із дому я вийшла без куртки. Ноги промокли.

Я замерзала. Руки просто заледеніли.

А за поворотом причаїлась Зима-убивця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍