Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 52

Від Захара

Богиня Калі спинила автомобіль біля лісу і поглянула на мене. І щось у її погляді було тремтливо-ніжним. Немов вона дивилась... на “воїна, що за хвилю повинен загинути”[1].

— Ходімо надвір, — сказала вона, і ми покинули теплий салон розкішного автомобіля.

Надворі лютував пронизливий вітер, зриваючи пожовкле листя із дерев. А із осіннього неба накрапав дощ. Ми стояли біля підніжжя гір, немов ті демони, котрі стовбичили біля підніжжя пам'ятника Калі. Такі смиренні та покірні.

— Твій шлях закінчується. За цією горою тебе чекає остання зупинка, — промовила жінка.

— Так швидко?

— Можливо, набагато довше, ніж ти думаєш.

— Цього разу у нас було надто мало часу для... двох. Для нас двох.

Вона примружено глянула на мене. Вітер куйовдив її розкішне волосся, а кутики губ повільно розтягувались в усмішці. Вона була чарівна за будь-якої пори.

Раптом Калі нахилилась і поцілувала мене в уста. І це був справжній поцілунок богині... У ньому було тепло і ніжність, у ньому не було жодної обіцянки чи кохання, у ньому приховувалась таємниця, у ньому було стільки енергії, що, я упевнений, якби Калі хотіла — могла би спопелити мене одним лише поцілунком. Але я витримав його із гідністю.

Богиня відхилилась, залишивши руку на моєму плечі. Губи її продовжували лагідно усміхатись. І знову я вловив у цьому щось глибоко приховане.

— Це така честь для мене — цілуватись із самою богинею. Із Калі, котрій приходять поклонятись інші боги, — сказав я.

— Любов богині — нестерпна ноша, Захар.

— А ти мене любиш? — здивувався я.

— А як ти думаєш, чому я тоді приходжу до тебе?

Я оторопів. По спині сипнув мороз. Я не знав, що відповісти, і придумав жарт:

— Щоб убивати мене. Знову і знову. Хіба не так?

— Пам'ятаєш, що я тобі казала?

— Напевно, пам'ятаю все до останнього слова.

— Цього мало. Мало просто розуміти, потрібно це усвідомити. І прийняти. Щоб ти зрозумів, що ти не є все це. Ти не є це тіло, це життя, ця історія. Захар, письменник, мандрівна душа, смерть і народження, кохання і теплі спогади. Ти не є цей поцілунок і ці почуття.

— А що я?

Вона кивнула на гору:

— Іди і побачиш.

— Серйозно? Мене знову уб'ють?

— Сподіваюсь ні. Але я більше тобі не допоможу.

— Ти покидаєш мене? — мій голос здригнувся.

— Ніколи назавжди. Я перебуватиму поруч.

Калі забрала свою руку із мого плеча і відступила назад.

— Ти точно все мені сказала? — запитав я. — Нічого не забула?

— Ох, точно! Я забула віддати тобі твій подарунок.

Вони швидко кинулась до машини, відчинила задні дверцята і дістала сонне кошеня. Калі повернулась до мене і вручила тваринку. Я розгублено прийняв маленьке кошеня і притис до себе. Воно тихо занявчало. 

— Тепер точно все, — підморгнула мені Калі і рушила назад до машини. Я дивився, як іде богиня, і відчував нестерпний біль втрати. Вона оглянулась.

— Але тобі краще, щоб я більше не приходила у твоє життя. Ти ж в курсі — нічим добрим це не закінчується.

— Ага. Пробач мені.

— За що?

— За те, що полюбив тебе.

Вона відкрила двері автомобіль і серйозно подивилась на мене:

— Ти також мені пробач, Захар. За те ж саме.

На мить здалось, що у її очах блиснули сльози. Але у наступну секунду — Калі сховалась у машині. Автомобіль рвонув із місця. Я провів його очима, поки той не зник на дорозі. І я залишився наодинці із осіннім вітром-злодієм.

Переді мною була гора. Обережно тримаючи маленьке котяче створіння біля грудей, переступив парапет і рушив у ліс, хоч цього мені зовсім не хотілось. На душі було болісно і сумно.

 

[1] Цитати із вірша Сергія Жадана

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍