Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Розділ 32.1

Коли ми вийшли з торгового центру, світ уже був зовсім іншим. Усе довкола — якесь приглушене, біле, м’яке, ніби саме небо вирішило закутати місто у ковдру тиші. Сніг падав густо, великими лапатими пластівцями, які танули на вії й одразу холодили шкіру.

Я натягнула капюшон свого старого чорного пуховика. Він був до колін, трохи вже втратив форму і блиск, але я любила його за тепло, яке він мені дарував. Ніби обіймав, коли не було кому.

Лєра ж крокувала поряд у світло-бежевому пуховику з поясом і блискучим капюшоном, з якого вибивалися її локони. Її високі чоботи шурхотіли по свіжому снігу, залишаючи чіткий слід на тротуарі.
— Як у фільмі, — сказала вона, піднявши голову до неба. — Наче нас хтось занурив у нову реальність. Білу. Чисту. Де можна все почати з нуля.
Я усміхнулася, ховаючи руки в рукавиці.
— З нуля — звучить як казка.
— Але ж і казки десь народжуються, — знизала плечима вона. — Просто не завжди в замках. І не завжди з принцами.
Ми йшли повільно, нас обганяли перехожі, машини ковзали по слизьких дорогах, у вітринах ще блимали новорічні гірлянди, хоча до свят залишався місяць.
— У мене є ідея, — сказала Лєра, раптом хапаючи мене за рукав. — Давай наступного тижня підемо на каток! На відкритий. На Контрактовій, здається, буде.

— Я сто років не каталась.
— То й що? Ми не будемо як усі. Ми — ті, що тримаються одна за одну, навіть якщо слизько, —  посміхнулася, і я помітила, як її очі блищали, щоки почервоніли від морозу, і в цьому було стільки життя, що я нарешті вдихнула повітря так глибоко, ніби прокинулась.

Сніг лягав нам на капюшони, брови, вії. Дорога встелилась білою тишею. І, можливо, хоч на мить — усе справді починалось спочатку.

Коли ми з Лєрою повернулися додому, вечір уже повністю вкрив місто своїм оксамитовим темрявим пледом. За вікном продовжував падати сніг — тихо, вперто, ніби заліковуючи старі шрами на дахах і дорогах.
— Дякую, — сказала Лєра, обіймаючи мене біля дверей. — За все. Я справді трохи ожила. Але мені пора йти.
— Тримайся, — відповіла я, злегка стиснувши її долоню. — Ти сильніша, ніж тобі здається.
Вона усміхнулася і двері за нею зачинилися, і квартира знову стала моєю.

Я зняла пуховик, увімкнула тепле світло в кухні й налляла собі води. В голові — тиша. Така, яку залишає після себе сильна емоція, коли все вже відгриміло, але ехо ще живе в стінах.
Я взяла телефон. Нічого. Жодного повідомлення від Арсена. Ні «Як ти?», ні «Чи вдома?», ні навіть порожнього «…».

Я поклала мобільний і подумала: мабуть, усе. Напевно він просто отримав те що хотів.
Я вже майже дістала плед і ввімкнула телевізор — улюблений фільм про зомбі мав сьогодні трішки мене відключити від всього… І раптом — дзвінок у двері. Різкий. Рішучий.
Я підскочила, серце застукало швидше.
— Лєро, ти щось забула? — кинула я, прямуючи до дверей. Але, коли відчинила, побачила його.
Арсен стояв на порозі, одягнений елегантно, у довгому чорному пальті, з теплим шарфом і темними рукавичками в руках. Його волосся було трохи вологим — можливо, тільки-но вийшов з авто.
Очі блищали — не від холоду, а від чогось рішучого всередині.
— Збирайся, — сказав він спокійно.
Я мовчала. Навіть не запитала куди.
— У тебе є рівно п’ятнадцять хвилин. І одягни щось… особливе, — додав він, уже заходячи в квартиру.
Я озирнулася на телевізор, де вже запустилась перша сцена апокаліпсису.
— Фільм почався, — буркнула я.
— А в тебе — інша прем’єра із жанру “виживання”, — його усмішка була ледве помітною.

Ми зайшли в ресторан, і я одразу відчула, як у мені все стислося.
Тут пахло не просто їжею — тут пахло грошима, тишею й впевненістю, яку носять із собою люди, що звикли замовляти життя як з меню.

Столики — з білосніжними скатертинами, люстри — як з казки, офіціанти — невидимі, але завжди поряд. Все блищало. І я — в своєму темному пальті, у звичайних чоботях — відчула себе ніби випадковим кадром у кіно, де не мала би з’явитись.

Арсен провів мене до одного зі столиків у центрі. Він сів навпроти, зняв пальто, але… залишив на собі сонцезахисні окуляри, навіть тут, у напівтемряві

— Чому ми тут? — спитала я пошепки, коли офіціант подав меню на шовковому папері.
— Бо тут щовечора вечеряє власник нашої компанії, — відповів Арсен, не відриваючи погляду від келиха води. — Йому подобається відчувати, що все під контролем. Навіть їжа.

Я кивнула. І лише хотіла щось сказати, як раптом… побачила Ілону.
Вона увійшла легко, впевнено, в обтислому білому платті, її світле волосся спадало ідеальними хвилями, губи — бездоганно червоні, погляд — холодний. Вона підійшла до столу, де сидів сивочолий чоловік у дорогому костюмі — той самий власник. Вони обмінялися кількома словами, і я відчула, як напруга охоплює плечі.
— Вони завжди тут вечеряють? — прошепотіла я.
— Не завжди. Але часто, — коротко відповів Арсен.

Він зробив знак офіціанту, не знімаючи окулярів. Замовив вечерю для нас обох, не запитавши, чого я хочу. Але я й не заперечувала — не тут. У цьому ресторані всі правила були його.
Їжа з’явилася швидко, ідеально подана, майже мистецтво на тарілках. Але я не могла їсти. Бо відчувала — щось готується. І коли скрипаль підійшов до нашого столика, граючи м’яку, ліричну мелодію, я ще не зрозуміла. Та коли Арсен встав на коліно, скинув окуляри й глянув на мене — серце зупинилося.
Він не говорив гучно. Не влаштовував шоу. Він лише прошепотів, глянувши мені прямо в очі:
— Скажи "так". Просто скажи. Це фікція. Але мені потрібно, щоб це виглядало правдиво. Дуже правдиво. Заради всього. — Його пальці тримали невелику, але розкішну коробочку з кільцем.
Я не знала, що більше вражало — те, що він просив мене одружитися, чи те, що в його голосі було більше прохання, ніж наказу.
І всі в ресторані вже дивились на нас.
Чекали.
Я… мовчала.
Бо саме зараз моє життя могло різко змінитись. І я мала відповісти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍