Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Я сиділа в центрі цієї сцени, мов у фокусі прожектора, з розгубленим серцем і його поглядом — проникливим, невідступним. Арсен тримав кільце, а навколо — чужі очі, завмерла музика, напруга.
І тут я побачила Ілону. Вона встала від столу, звела брови, і я чітко побачила, як її губи презирливо стиснулись. Вона фиркнула, кинула погляд у мій бік — різкий, як удар — і різко вийшла з ресторану. Підбори застукотіли по мармуровій підлозі.
Сивий чоловік — власник компанії, Василь Альбертович — відсунув стілець, глянув на Арсена поглядом, що міг спопелити. А тоді, мовчки, попрямував за дочкою.
Ресторан знову затих. А я… я сказала "так". М’яко. Напівпошепки. Але досить чітко, щоб усі навколо почули.
Арсен встав, одягнув мені кільце на палець — і, хоч усе це було грою, в його очах було щось справжнє. Хоча б одна риса — впертість, рішучість, нестримність.
Ми сіли, і тільки тоді я змогла дихати.
— Що це було, Арсене? — прошепотіла я, коли скрипаль віддалився, а в залі знову заграла легка інструментальна музика.
Він зробив ковток вина, вдивляючись у його глибокий рубіновий відтінок.
— Василь Альбертович. Власник компанії. Хоче передати бізнес, але… є умова. Його донька має стати моєю дружиною. — Він поставив келих. — Ілона.
— І ти… не хочеш?
— Я не звик, щоб мною грали, Карино, — його голос став нижчим, хриплуватим. — У мене свої ігри. Я завжди граю за своїми правилами.
Я подивилась на нього — такого впевненого, жорсткого, але зараз… він був вибухом проти системи. І я — пішака, якого він несподівано витягнув у королеву.
— А я? Я в якій грі? — запитала я тихо.
Його очі зустріли мої.
— Ти — єдина гра, в яку я ніколи не міг виграти до кінця. Але зараз… я запропоную тобі роль. А далі — будемо писати сценарій разом.
У мене тремтіли пальці. Кільце стискало палець холодом.

Машина котилася в ніч, а в мені все стискалося. Я дивилася у вікно, де сніг тихо лягав на ліхтарі, і тихо, мов дитина, молилася, щоб він звернув у мій бік.
— Арсене, — сказала я нарешті. — Вези мене додому. На мою квартиру.
— Ні, — його голос був короткий, майже відсторонений. — Сьогодні ти будеш у мене.
— Але…
— Ти — моя наречена. І моя правила.
Я притихла. З кожною хвилиною мені ставало незручно. У моєму тілі змішались гордість, біль, надія, страх.
Я не витримала:
— Ти… Ти взагалі кохаєш мене? Чи хочеш просто перемогти в якійсь своїй битві?
Він не відповідав одразу. Їхав мовчки, ніби зважував кожне слово.
— Я кохав, — сказав нарешті. Його руки на кермі стали ще міцнішими. — У старших класах. Одну дівчину. Стервочку. Красиву, розумну. Жорстоку.
Я затамувала подих.
— Вона сміялась, коли мені було боляче. Вона гралась, коли я горів від сорому. Вона не знала, що своїм сміхом робить з мене те, ким я став.
Його голос не тремтів. Але в ньому було стільки стислого крику, що в мене защеміло серце.
— І ти досі…?
— Я не дам їй знову розбити мені серце, — відповів він. — Навіть якщо вона сьогодні сидить у моєму авто з кільцем на пальці.
Я не знала, куди подіти погляд.
Я — та сама, з його болю, з його пам’яті, з його жаги помсти.
Я — і тепер я стала його нареченою. Фіктивною. Ніби в реальності не знайшлося місця для справжньої любові.

Сніг сипав ще рясніше. А в мені все горіло.
Ми під’їхали до високої елітної новобудови, де навіть під’їзд був схожий на фоє готелю — мармур, дзеркала, м’яке світло, тиша. Все тут мовчки кричало: “Я — не для кожного.”
Я йшла за ним мовчки. В кабіні ліфта я бачила своє відображення: чорна сукня, теплий старенький пуховик, чоботи на грубій підошві, в яких я почувалася як маленька дівчинка, яка потрапила не в своє життя.

Він провів мене до дверей квартири — двоповерхова квартира-пентхаус з панорамними вікнами на нічне місто. Простора вітальня з сірим оксамитовим диваном, мармуровим столом, чорним роялем біля вікна. На стінах — сучасні абстрактні полотна. Все — у спокійних, глибоких відтінках: графіт, молочний, глибокий зелений.
Я повільно зняла свій чорний пуховик, обережно повісила його на гачок біля дверей. Потім зняла чоботи — ноги одразу торкнулись прохолодної дерев’яної підлоги.
Залишилась у своїй єдиній чорній сукні, яка підкреслювала фігуру, але зараз здавалася такою чужою у цьому інтер’єрі.
Я відчула його погляд. Він стояв, спершись об одвірок, у пальті, яке ще не встиг зняти.
— Завтра поїдемо вибирати весільний одяг, — сказав спокійно. — І щось підберемо тобі ще. Пальто, взуття. Ти не можеш виглядати так поруч зі мною.
Моє тіло мовби закам’яніло.
— Не треба, — прошепотіла я. — Не купуй нічого. 
Він злегка підняв брови.
— Чому?
Я опустила очі. По щоках тихо покотилися сльози. Я не стримувалась — вже не могла. Серце стискалося від болю.
— Бо я… Я не хочу, щоб усе це було грою. Я не хочу вдягати білу сукню за сценарієм, який не має нічого спільного з тим, що я відчуваю.
Я не знала, чого саме чекала від нього в цю мить. Слів? Обіймів? Заперечення?
Але він лише мовчки дивився на мене.
А потім розвернувся і пішов у ванну, тихо зачинивши за собою двері.
І я залишилась одна. Серед тиші, дорогих меблів, панорам на нічний Київ — і власних почуттів, які більше не вписувались у цей «фіктивний сценарій».