Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Коли я вийшла з ванни, вже переодягнувшись у його вільну футболку, яка сягала майже до колін, Арсен мовчки кивнув у бік дверей.
— Там твоя кімната. Моя спальня. Постелено.
Я завмерла.
Його спальня? А він?..
— А ти?
— Я залишусь у студії. Там зручно, — його голос був сухим. Спокійним. Без тіні ніжності, без натяку на ті моменти, коли ми… згорали одне в одному.
Я зайшла до спальні. Простора, мінімалістична, з великим ліжком посередині, світло-сірими стінами та глибоко-синім пледом. На тумбочці — лише годинник і книжка без назви. Все виглядало ідеально складеним, стриманим, як і сам Арсен.
Я сіла на край ліжка, погладила ковдру.
І не змогла не подумати про те, як легко він мене відсторонив.
Після всього. Після ночей, які ми ділили. Після слів, які ніколи не були сказані, але жили між дотиками.
А тепер — тиша.
Я лягла на подушку, закрила очі… і не могла заснути.
Чула, як він ходить студією. Як відчинив шафу. Як наповнив келих води.
А потім — знову тиша. Така глибока, що здавалося — вона осіла між нами, як бетонна стіна.
Може, я налякала його. Може, ці сльози показали, що я слабка, нестерпна, незручна.
А може, він просто боїться.
Боїться того, що імітація перетворюється на щось реальне.
Я лежала у його ліжку, але почувалась… зайвою. У чужому просторі. У чужому сценарії.
І найбільше мені хотілося — щоб він прийшов. Просто став у дверях і сказав, що все це — не гра.
Але двері так і не відчинилися.

Я прокинулася раніше, ніж хотіла. Не тому, що виспалась, — просто в голові знову почалося оте знайоме гудіння тривоги. Я перевернулась на бік — ліжко було вже холодним. Він не приходив. І не лягав поряд.
Я вдягнула той самий oversize футболку й пішла босоніж по дерев’яній підлозі. У квартирі стояла тиша, але з кухні тягнувся запах кави — не просто кави, а тієї міцної, дорогої, яка пахне спокоєм і розкішшю.
На кухні горіло м’яке світло. Великі вікна виходили на білий Київ, де завірюха з шаленою силою розривала небо, валив сніг, вітер гнув дерева, а дороги вкривались крижаними візерунками. Але тут, у нього, було якось тихо й затишно, мов цей простір жив окремим життям, де нічого не може тебе дістати.
Арсен стояв спиною до мене біля індукційної плити. У чорній футболці, з рукавами, які оголювали рельєф м’язів на руках. Він акуратно перевертав яєшню на вершковому маслі, поряд на сковорідці підрум’янювались грінки з хрусткою скоринкою, а в керамічній турці пінилася кава з кардамоном.
Я стояла в дверях і дивилась. Не рухалась. Не говорила.
Він знав, що я тут. Але нічого не сказав.
Просто поставив на стіл дві тарілки.
Потім дві чашки.
Повільно налив каву.
Сів навпроти.
Я теж сіла. Опустила очі в тарілку.
Яєчня з ідеальними жовтками. Трохи свіжої зелені збоку. Крихта пармезану. Грінки — теплі, масні, справжні.
Сніданок, який готують не для гостей, а для когось свого.
Але ми мовчали.
Я поглядала у вікно — завірюха розривала світ. Біла лють за вікном, а всередині — щось таке... м'яке, невимовне, те, що змушує хоч трохи вірити в "можливо".
І все, чого мені хотілося в ту мить — це, аби він зламав цю тишу. Аби сказав щось просте. Буденне. Або відверте.
Але він лише дивився на мене, довго, нерухомо.
І знову мовчав.
Ми їли мовчки. Він — повільно, зосереджено. Я — обережно, ніби кожен шматок міг раптом стати каменем у горлі.
Потім Арсен узяв телефон. Його погляд одразу змінився — став холодним, зосередженим. Його пальці швидко пробіглися по екрані. Погляд потемнів.
— Чорт, — буркнув він собі під ніс.
Телефон задзвонив. Голос у трубці був гучний — чоловічий, різкий. Арсен підвівся, вийшов до вітальні, але я все одно чула уривки:
— Я сказав, сьогодні мене не буде… Я вирішую, з ким і коли мені працювати, зрозуміло? Це не ваше, і ніхто не зможе мене змусити…
Сигнал обірвався, і він ще кілька секунд просто дивився у вікно.
На мить здалося — він бореться з усім світом, і ніхто не має права йому диктувати. Але водночас… я зрозуміла дещо інше.
Його світ — це хаос, яким він тримає у кулаці. І зараз — я частина цього хаосу.
Я зібрала посуд, поки він мовчки повернувся і допив каву. Потім пішла до ванної — вмити обличчя, хоч трохи повернути собі контроль.

Вода була прохолодна. Освіжала. Повернула до реальності.
Я витягнула з сумочки єдину річ із косметики — блиск для губ. Ледь вловимий відтінок, без блискіток. Нанесла його і подивилася на себе у дзеркало.
Очі злегка почервонілі. Волосся розпатлане, але свіже. Обличчя — бліде, злегка втомлене.
«Гарна, але зламано-гарна», — подумала я.
У вітальні я одягнула свою чорну сукню. Вона вже встигла зім’ятись після вечора, але це була єдина річ, що хоч якось додавала впевненості.
Пряма, обтисла, з тонкими бретелями. Вона сиділа по фігурі та ледь оголювала ключиці. Я пригладила руками тканину по стегнах, зітхнула.
Знову в цьому образі. Знову Карина, яка виглядає, ніби знає, куди йде. Хоча насправді… не знає зовсім.
У вікно все ще лютувала завірюха.
І десь серед сніжної бурі там — моя реальність. Робота, кредити, зла Савчук, плітки в офісі, і невідомо що ще.
Але тепер... тепер мій графік у руках Арсена.
І я не знала — це прокляття чи новий шанс.