Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

наяду,

Яка розв’яже загадок вузли

Й не заподіє шкоди хлібу й стаду.

52 Завваж слова, що з вуст моїх зійшли,

І всім тим, хто живе життям, що кличе

До смерті, передай і перешли.

55 Та занотуй, записуючи швидче,

Як вразило це дерево тебе,

Що при тобі зогиджене аж двічі.

58 Бо хто його рубає чи скубе —

Своїм блюзнірством ображає Бога,

Який творив, щоб вдовольнить себе.

61 Понад п’ять тисяч літ, вкусивши з нього,

Чекала перша мучена душа

Того, хто зніме гріх із світу всього.

64 Твій розум спить, коли не виріша,

Від чого саме стовбур той високий

Така широка крона виверша.

67 Коли б не вгруз, як в Ельсу, до мороки

І, нею тішачись, ти б не плямив

Свій розум, мов Пірам шовковиць соки,

70 Належну Думку скласти б ти зумів

Про справедливість Божу з заборони

Круг дерева цього для всіх умів.

73 Та кам’яніє, бачу, і холоне

Твій розум у гріхах – із сліпоти

У сяйві слів моїх безсилий тоне,

76 Тож, як не в записах винось їх ти,

Бодай в малюнках хоч, на землю плоску,

Як пілігрим несе ціпок святий».

79 І я: «Як вдавлена печатка в воску

Без зміни сотні літ пережива,

Так ви відбилися у мене в мозку.

82 Та чом жадані ваші мчать слова

Так високо, що зір, хоч як би знявся,

За ними все-таки не поспіва?»

85 «А це, – промовила, – щоб ти дізнався,

Яку пройшов тут школу, й подививсь,

Чи вдало розуміть мене навчався.

88 Щоб знав: од Бога шлях ваш віддаливсь

Далеко так, як від земного краю

Небесний круг, що перший закрутивсь».

91 І я їй відповів: «Не пам’ятаю,

Коли себе од вас я відштовхнув,

Тож мучитись сумлінням я не маю».

94 «Не маєш тільки тим, що все забув, —

Всміхаючись відповіла, – згадай-но,

Що ти із Лети щойно вод ковтнув.

97 Немає диму без вогню, звичайно,

Й забутливість ця – доказ, що твоя

Грішила воля ще, відверто й тайно.

100 Тож неприховано надалі я

Казатиму, щоб слово долетіло

Й закарбувалося на все життя».

103 Яскравіш полудневе те світило

Нам з точки, що весь час повільно йде —

Як до положення землі, – блистіло,

106 Коли спинилися (той, хто веде

Загін вперед, прикмети, повні змісту,

Примітивши, так опізнілих жде)

109 Ці сім жінок, у тінь зайшовши чисту,

Яка ляга на води Альп од ґрат,

Що творить чорна гілка й зелень листу.

112 Мені здалось, що Тігр, а з ним Євфрат,

З одного витоку набравши ходу,

В розлуці тужать, як за братом брат.

115 «О світло, о хвало людського роду!

Що за річки з одного джерела

У далину несуть окремо воду?»

118 Й на запитання відповідь була:

«Питай Мательду, скаже хай». І наче

Та, що провину на собі несла,

121 Прекрасна: «Я про все, про це ж, – найпаче

Йому розповіла, і пам’ята

Це, певна я, й по Леті око зряче».

124 І Беатріче: «Мабуть, пам’ять та

Занурена не в ті турботи й жалі

І розумові очі відміта.

127 Біжить Євноя тут у звивах далі, —

Як завше, вирушай з ним до води,

Верни йому там сили підупалі».

130 Немов душа шляхетна, що завжди,

Бажання інших роблячи своїми,

Уловлює охоче їх сліди, —

133 Мене торкнувши пальцями тонкими,

Пішла прекрасна, встигнувши сказать,

Як чемна дама, Стацієві: «Йдімо».

136 Коли було б, читачу, де писать,

Я б оспівав хоча б напій єдиний,

Що хочеться ще раз до уст узять.

139 Та сторінки для другої частини

Уже я всі заповнив – до рядка,

Й вузда мистецтва – проти писанини.

142 Я вийшов з прохолодного струмка,

Освіжений у цій святій купелі,

Оновлений від першого ж ковтка,

145 Готовий зводитись на зорні стелі.

РАЙ

ПІСНЯ ПЕРША

1 Одвічне сяєво того, хто водить

Світи по колах, славу підійма

Угору більше і додолу сходить.

4 У небі, що найбільш його сприйма,

Я був і бачив те, чого віддати

По воротті ні в кого слів нема.

7 Бо, летячи на те, що смів жадати,

Наш розум досяга таких глибів,

Звідкіль несила пам’яті вертати.

10 З красот святого царства я зробив

В умі своїм коштовностей зібрання,

Які нестимуть до вершин мій спів.

13 О добрий Аполлоне, увостаннє

Ти душу оберни в сосуд мені

І лавром увінчай її старання!

16 Задовольняв мене у давні дні

Один Парнасу верх, тепер же сміло

Обох благаю на діла трудні.

19 Ввійди мені у груди, щоб світило

Натхнення, як було, коли, благий,

Ти витяг з піхов Марсієве тіло.

22 О Божа доблесте, як подих твій

Примножить сили цим писанням бідним

З відбитків, знятих в пам’яті моїй,

25 Мене ти під своїм галуззям рідним

Побачиш і даси мені вінок,

Мене зробивши цього змісту гідним.

28 Так рідко, батьку, листя рвуть з гілок

На шану цезаря або поета

(Одна з людських ганебних помилок!),

31 Що радісна була б для Дельф прикмета,

Якби людина в затінок зайшла

Пенейського гіллястого намета.

34 Великий пломінь іскра дасть мала;

Хтось після мене ліпшими піснями

Вблагає Кірру, щоб відповіла.

37 До смертних сходить через різні брами

Лампада світу; в тій, де заплелись

Чотири обводи трьома хрестами,

40 Гарнішає на всю небесну вись

Вона сама, й зоря її гарніша,

Щоб втиски в воску світовім вдались.