Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Антуан зітхнув, відчуваючи, як ці питання обплутують його, мов павутиння, тонке, але міцне. «Хто головний: мій мозок чи тіло? — розмірковував він. — Мозок творить думки, але тіло відчуває біль, радість, страх. Без тіла я не зміг би пройти через ці випробування. Але без думок… чи був би я собою?» Він згадав, як його серце шалено билося, коли він стояв перед царями, як тремтіли руки, коли він уперше торкнувся зірки ерцгамми. Тіло й розум діяли разом, але що було першим? І чи має це значення?

Раптом тишу порушив легкий скрип. Антуан озирнувся — нікого. Лише темрява й дзеркало, що вперто мовчало. Він торкнувся рами дзеркала, холодної й гладенької, і на мить йому здалося, ніби задзеркалля стало частиною його уяви, але водночас реальністю. «Може, я ніколи не знайду відповідей, — подумав він. — Але мадам Анна сказала, що я запалив свічки замість того, щоб проклинати темряву. Може, це і є я — той, хто йде вперед, навіть коли не знає, ким є насправді?»

Він усміхнувся своєму відображенню — усмішкою, що була водночас сумною і сповненою надії. Міцніше стиснув зірку ерцгамми, відчуваючи, як її тепло пульсує в долоні, і рушив униз, до тераси, де чекали Софі, Люций і мадам Анна.

Тим часом на терасі старовинного готелю, що дивився на місто, залите м’яким світлом літнього вечора, розгорталася розмова. Повітря було просякнуте ароматом жасмину, що гойдався в легкому вітрі, а на столі між келихом із вином і чашками кави лежала тиша, сповнена передчуття. Мадам Анна, повільно помішуючи каву, дивилася кудись удалечінь, її очі сяяли мудрістю, що не піддавалася часу.

— Цей готель, — мовила вона, і її голос був тихий, але глибокий, мов відлуння давніх епох, — немов пам’ять. Уже третє століття я тут зустрічаю душі, що шукають. Кожна епоха питає: ким бути? І кожна відповідає по-своєму.

Люций повернувся до Софі, його погляд був спокійним, але в ньому ховалася загадковість, наче він бачив крізь століття.

— Ось і добігла кінця ваша пригода, — сказав він. — Які плани на майбутнє?

Софі злегка знизала плечима, її обличчя освітила легка усмішка.

— Не знаю, — відповіла вона, задумливо крутячи пасмо волосся на палець. — Мабуть, насолоджуватимемося студентським життям. Тусити, малювати, шукати свій вайб.

Люций пильно глянув на неї, і в його очах промайнула іскра цікавості.

— А потім?

Софі на мить замислилася, але відповіла швидко, з юнацькою впевненістю:

— Хочу стати відомою художницею, щоб мої картини жили в серцях. Одружитися, народити дитину… Жити так, щоб кожен день був як картина — яскравий, справжній.

Люций відвів погляд до горизонту, де місто купалося в золотавих променях. Його голос став глибшим, майже урочистим.

— Я був воїном і поетом, — почав він. — Бачив розп’яття, революції, перші польоти в космос. Але сьогоднішнє питання інше. У клініках EctoLife обіцяють дітей без ризиків, а CRISPR — без хвороб. Але чи не втрачаємо ми щось, прагнучи досконалості? Технології — Neuralink, біоапгрейди, нанотехнології — відкривають шлях до постлюдини, вдосконаленої фізично і розумово. Старіння можна лікувати, свідомість — перенести в цифрове середовище. А штучне відтворення звільнить жінок від тягаря вагітності. Чому ж ми вагаємося?

Софі слухала, її очі блищали, але в них з’явилася тінь сумніву. Вона відставила каву і нахилилася вперед.

— Ні, — сказала вона твердо. — Це не для мене. Я хочу народити сама, бо це справжнє. Жодна машина не замінить зв’язок між матір’ю та дитиною. Штучна матка? Це зручно, але де тепло грудей, де перший погляд?

Мадам Анна всміхнулася, але в її усмішці була туга, наче спогад про втрачене.

— І все ж, — мовила вона тихо, — я колись була королевою. Віддалилась від сина та віддала трон заради кохання. Бути матір’ю — це не лише біологія. Це вибір. Але чи завжди цей вибір вільний? Навіть тепер, коли технології всюди, суспільство все ще чекає від жінок певних ролей. Штучні матки — дар для тих, хто не може народити інакше: для дітей, що поспішили з’явитися, для пар, що мріють про маля, для жінок, чиї ускладнення загрожують життю. Але коли вибір є, краще відчути подих життя самій, бо в цьому — зв’язок, який не замінити. Я бачила, як жінки покладаються на технології, щоб не втрачати кар’єру, але чи не ховається за цим страх не відповідати очікуванням?

Люций нахилився ближче, його голос став м’якшим, але переконливим.

— Чи має сучасна жінка відмовлятися від освіти, мрій, свободи, щоб народити? — запитав він. — Технології можуть звільнити її, перенести вагітність у лабораторію, дати час на саморозвиток і самореалізацію. Чому ми не приймаємо цього дару?

Софі відкинула пасмо волосся з обличчя, її очі спалахнули сумішшю пристрасті й тривоги.

— Капець, Люцию, ти типу за прогрес, але дивись, куди це нас тягне! — вигукнула вона. — Раніше на свята дітлахів одягали в костюми лисичок, білочок, зайчиків — це ж було про зв’язок із природою, з лісом, із чимось живим! А тепер що? Надлюдина, Супермен, Бетмен — усі ці герої з суперсилами, ідеальні, без слабкостей. Хто і навіщо програмує дітей на цю фігню? Хтось же пхає в голови, що ми мусимо стати надлюдьми — з генами без болячок, чипами в мозку, нанороботами в крові. Але реально, чи буде така людина вільною? Чи не стане вона просто слухняною маріонеткою в руках тих, хто це все створив — корпорацій, урядів, чи хто там за штурвалом?

Люцій уважно подивився на неї, його усмішка була м’якою, але в очах світилася глибина століть.

— Софі, ти торкаєшся серця питання, — відповів він, його голос був спокійним, але вібрував мудрістю. — Костюми — лише відображення мрій епохи. Колись ми мріяли бути частиною природи, бо вона була нашою матір’ю й загадкою. Сьогодні ми мріємо перевершити себе, бо боїмося власної крихкості. Хто програмує це майбутнє? Ми самі — наші страхи, наші амбіції. Корпорації, уряди, вчені лише втілюють те, що суспільство вже прийняло в серці. Але свобода надлюдини залежить не від її творців, а від неї самої. Якщо ми навчимо її любити, сумніватися, обирати — вона буде вільною, навіть із чипом у голові. Без цього вона — лише лялька, хай навіть із надсилами. Питання не в тому, хто створює надлюдину, а в тому, чи залишимо ми їй право бути людиною — із правом на помилки, на слабкість, на власну історію.