Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 21. Нове життя

Розділ 21. Нове життя БукНет

Антуан і Софі поверталися до готелю на горищі, їхні кроки відбивали гучну луну на старій бруківці, прогрітій літнім полуднем. Вони щойно відвідали в госпіталі Сімону, чиї рани були не лише тілесними, а й відлунням тих бур, що перевернули їхні долі. Повітря дихало теплом і ароматом квітучого жасмину, а думки Антуана кружляли, мов метелики над квітами, навколо подій, що назавжди змінили їхнє життя. Після пригод у задзеркаллі він відчував себе іншим — ніби частинка того світу залишилася в ньому, додаючи його погляду глибини, а серцю — тихого неспокою. Софі, навпаки, несла в собі нову впевненість: її сміх став дзвінкішим, а рухи — вільнішими, наче вона знайшла гармонію між хаосом минулого й теплом сьогодення. Підходячи до готелю, вони раптом зупинилися: на літній терасі, під тінню старого платана, сиділи Люций і мадам Анна. Їхні постаті, немов виткані зі світла й тіні, здавалися водночас знайомими й таємничими, ніби вони завжди чекали саме тут, у цій миті, де час сплітав їхні шляхи.

— Добрий день, — привіталася Анна, і її голос, м’який, мов шовк, ніс у собі тепло, але й ледь вловиму нотку загадковості. Люций, із його проникливим поглядом, привітно кивнув і додав:

— Я б хотів забрати свою брошку — зірку ерцгамми.

— Так, звісно, — відповів Антуан, але в його голосі бриніла тривога, наче тінь сумніву. — Але царі… Я не знаю, чи впорався. Вони зникли, усі, крім Леоніда. І ми досі не розуміємо, чому.

Мадам Анна всміхнулася — усмішкою, що здавалася віддзеркаленням зірок у тихій воді. Її очі сяяли спокоєм і мудрістю, наче вона знала відповіді на питання, які Антуан ще не наважився поставити.

— Не хвилюйся, Антуане, — мовила вона, і кожне слово падало, мов пелюстка, м’яко й упевнено. — Ти впорався блискуче, краще, ніж я могла сподіватися. І, гадаю, це значною мірою завдяки Софі.

Вона перевела погляд на Софі, і в її очах промайнула хитринка — ледь помітна, але така, що змусила Софі зніяковіло всміхнутися, відчуваючи тепло цієї несподіваної похвали. Її щоки ледь зашарілися, і вона відвела погляд до платана, чиї листки гойдалися в ритмі літнього бризу, ніби шепотіли про таємниці, які Анна знала, але не поспішала відкривати.

— Замість того, щоб проклинати темряву, краще запалити свічку, — продовжила Анна, і її слова звучали, мов старовинна притча. — А ти, Антуане, запалив не одну, а декілька свічок. Тож із царями все буде гаразд.

— А Леонід? — запитав Антуан, і його голос затремтів, як струна, що ось-ось порветься. — Він досі в задзеркаллі?

— З Леонідом також усе буде добре, — запевнила Анна, і її тон був таким переконливим, що здавалося, ніби вона бачила майбутнє так само ясно, як сьогодення. — Вони всі готові до нового життя. І це сталося завдяки твоїй відвазі, Антуане, завдяки тому, що ти не відступив перед невідомим, що стояв твердо перед труднощами й дійшов до кінця. А Софі… вона дала тобі силу бачити світло навіть у найтемніші моменти.

Софі легенько знизала плечима, але її очі сяяли гордістю. Вона вже не була тією дівчиною, яка сумнівалася в собі на катері, ревнуючи до Сімони. Задзеркалля навчило її довіряти своїм інстинктам, і тепер вона відчувала себе цілісною, готовою творити власну історію.

— Будете каву? — запитала Анна з легкою усмішкою, повертаючи розмову до буденності.

— Залюбки, — відповіла Софі, її голос був сповнений тихої радості, і вона приєдналася до столика, де пахло свіжозвареною кавою й літнім теплом.

— Я теж, але трохи згодом, — сказав Антуан. — Зараз принесу зірку для Люция.

— Гаразд, — кивнула Анна, і її погляд на мить затримався на Антуані, наче вона бачила в ньому щось, чого він сам ще не усвідомлював. Вона розпорядилася, щоб принесли каву для Софі, а коли Антуан повернеться — ще одну чашку для нього.

Антуан піднявся на горище, де в напівтемряві ховалася зірка ерцгамми. Взявши її до рук, він відчув, як від блискучого металу йде ледь помітне тепло, наче вона була живою, пульсуючою пам’яттю про задзеркалля. Її грані вигравали в тьмяному світлі, кидаючи на стіни відблиски, що нагадували зірки в безхмарну ніч. Проходячи повз дзеркало, він зупинився. Колись це дзеркало було порталом у світ, де час і простір втрачали сенс, але тепер воно мовчало, відображаючи лише його постать. Проте слова Анни про нове життя, про його сміливість, гуділи в голові, мов відлуння далекого грому. Задзеркалля змінило його: він навчився слухати тишу, відчувати невидиме, але сумніви не зникли. Чи справді він залишив той світ позаду, чи він назавжди став частиною нього?

«Кого я бачу в дзеркалі?» — подумав Антуан, вдивляючись у власні риси, що здавалися водночас знайомими й чужими. Його очі, що бачили царів, задзеркалля, боротьбу й тріумф, тепер шукали в собі відповідь. «Це моє тіло, — міркував він, — але чи лише воно — це я? Мої думки, мої страхи, мої спогади… Що з цього справжнє?» Він згадав, як Софі колись сказала, що ми — це історії, які ми собі розповідаємо. Але чиї це історії? І чи належать вони лише йому? Після задзеркалля він відчував, ніби його спогади інколи тремтять, мов відображення на воді, — чи то Енріке залишив у ньому свій відбиток, чи то Леонід шепотів із дзеркала?

Його роздуми пірнали глибше, у темні води самопізнання. «Чи справді я — це я? — питав він себе, і питання це було гострим, мов лезо. — Що робить мене Антуаном? Спогади про дитинство, про пригоди з царями, про Сімону в госпіталі? Але спогади… вони такі крихкі, такі ненадійні». Він пригадав, як одного разу переказував Софі їхню першу зустріч, а вона, сміючись, поправила його, бо він переплутав деталі. «Якщо мої спогади можуть бути хибними, — думав він, — то чи можу я бути певним, що вони мої? А що, якщо частина того, що я пам’ятаю, — це лише відлуння чужих історій, які я присвоїв собі? Чи не залишив задзеркальний світ у мені тінь, що я досі не можу розгледіти?»

Він перевів погляд на зірку ерцгамми, що виблискувала в його руці, наче уламок далекої зорі. Вона була реальною, відчутною, але належала до світу, який він лише починав осягати. «Мої думки, — продовжував Антуан, — звідки вони беруться? Чи народжуються вони в моєму мозку, як твердять учені, чи є щось більше — щось, що існує поза мною? Може, я — це не лише мій мозок і тіло, а й нитка, що пов’язує мене з царями, з Люциєм, із задзеркаллям?»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍