Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Софі зітхнула, її пальці нервово стиснули край сукні.

— Реально, типу страшно, — сказала вона тихо. — Хочу, щоб мої діти росли в світі, де вони можуть бути просто людьми, а не проєктами якогось геніального плану. Щоб могли бігати в костюмах зайчиків, а не Суперменів, і не думати, що мусять бути ідеальними.

Люций кивнув, його погляд був теплим, але з ледь помітною іронією.

— Тоді твори цей світ, Софі, — мовив він. — Ти архітектор не лише будівель, а й майбутнього. І твої діти носитимуть ті костюми, які ти їм подаруєш.

Мадам Анна легенько кивнула, її очі м’яко зупинилися на Софі, ніби вловлюючи її тривогу, що ховалася за мовчанням. «Люций має рацію, — подумала вона, — але справжнє творення починається з серця, що не боїться сумнівів.»

— Справжній вибір, — мовила Анна, її голос повільний, сповнений вікової мудрості, — це не між жертвою і мрією. Це право творити майбутнє без страху. Я бачила, як жінки згорали в ім’я обов’язку. Може, настав час, коли вибір не означатиме втрати себе?

Софі змовкла, її пальці стиснули чашку. Вона дивилася на місто, що поволі занурювалося в сутінки, і її голос став м’якшим, майже шепотом.

— Я просто боюся, — зізналася вона, — що з усіма цими «виборами» ми втратимо суть — тепло людських зв’язків. Мені хочеться, щоб перший подих мого майбутнього сина або доньки був біля мого серця.

Люций подивився на неї зі щирою ніжністю, і в його очах не було ані тіні зверхності.

— І в цьому — сила, — відповів він. — Не технології нас змінюють. А любов, заради якої ми їх створюємо.

У цей момент до них приєднався Антуан. Він простягнув Люцию зірку ерцгамми, що виблискувала в його долоні, наче маленький осколок неба.

— Ось твоя зірка, — сказав він, сідаючи поруч із Софі. — Про що ви тут говорите?

Софі всміхнулася, її очі заіскрилися лукавством.

— Та так, фантазуємо про майбутнє, — відповіла вона. — Типу, народжувати самій чи віддати дитину на аутсорс штучній матці. Виносить в іншу реальність, правда?

Антуан нахмурився, його погляд став серйозним. Він повільно поставив чашку кави на стіл, ніби вагаючися, чи варто озвучувати думки, що роїлися в голові.

— Це все звучить… круто, — почав він обережно, — але я не можу позбутися питань. Якщо ми створюємо людину — вибираємо гени, ростимо в штучній матці, імплантуємо чипи, додаємо наноботи, — чи матиме така дитина душу? І хто буде за неї відповідати — ми, батьки, чи якась система, держава, штучний інтелект? Де межа між вдосконаленням і тим, що ми просто ламаємо природу? І взагалі, чи можемо ми називати себе батьками такої дитини? Який між нами буде зв’язок?

Люций відкинувся на спинку стільця, його пальці легенько постукували по келиху з вином. Він усміхнувся, але в його очах світилася непохитна впевненість.

— Антуане, — відповів він, і його голос був спокійним, але переконливим, — душа — це не щось, що залежить від біології чи технологій. Душа — це свідомість, це досвід, це зв’язок із іншими. Якщо ми створюємо дитину з ідеальним геномом, у штучній матці, з нейроінтерфейсом, вона все одно матиме свідомість, здатність любити, страждати, мріяти. Щодо відповідальності — це залежить від нас. Ми, як творці, мусимо виховувати, а не делегувати це машинам. Штучний інтелект може бути інструментом, але не заміною батьків. Межа між вдосконаленням і втручанням? Її визначає етика. Ми не ламаємо природу — ми її розширюємо, як колись розширили межі світу, винайшовши колесо чи освоївши космос. А зв’язок із такою дитиною буде таким, яким ти його побудуєш. Технології не руйнують любов — вони дають їй нові форми.

Мадам Анна зітхнула, її погляд був сповнений тихої печалі, але й тепла. Вона легенько торкнулася долонею столу, ніби закликаючи всіх до тиші.

— Люцию, твої слова ведуть далі, ніж сягає зір, — мовила вона. — Але душа дитини народжується в обіймах, у подиху, у болю й радості природного життя. Я не вірю, що лабораторія може замінити тепло материнського тіла, ритм її серця, що супроводжує дитину ще до народження. Відповідальність за дитину — це не лише виховання, це зв’язок, який починається з першого подиху, з першого дотику. Втручання в природу може бути благом, але ми ризикуємо втратити те, що робить нас людьми — недосконалість, що породжує любов. Бути батьками — це не лише дати життя, а й прийняти його у всій його крихкості. Зв’язок із дитиною, народженою природно, — це таємниця, яку не замінити технологіями.

Антуан слухав, його пальці несвідомо стискали чашку з залишками кави. Він відчував, як слова Люція й Анни лягали одне за одним, мов нитки у візерунок — витончене мереживо роздумів, у якому відповіді множились, а питань ставало дедалі більше.

— Мені здається, — сказав він повільно, — що ми стоїмо на межі. З одного боку, технології — це свобода, нові можливості. Але з іншого… Я не хочу, щоб мої діти були просто проєктами. Я хочу, щоб вони були частиною мене, Софі, нашого життя. Але як знати, де правда?

Софі раптом оживилася, її голос зазвучав із ноткою нетерпіння.

— Капець, Антуане, ти вгруз у ці філософські тєрки! — вигукнула вона, але її очі сміялися. — Слухай, я за те, щоб усе було по-людськи. Любов, обійми, сльози, радість — це не про генні каталоги. Але, реально, давайте вже закруглятися, бо ми з тобою на пляж спізнюємося! Друзі вже, мабуть, тусу ганяють без нас.

Вона підвелася, поправляючи легку сукню, і кинула на Люція й Анну жартівливу усмішку.

— Ви круті, але ми з Антуаном пас на ці ультравселенські вайби. Треба ще пожити в реальному світі, знаєте, з пісочком і морем.

Антуан усміхнувся, відчуваючи, як її легкість розчиняє напругу. Він підвівся, ввічливо кивнув Люцію й Анні.

— Дякую за розмову, — сказав він. — Це… багато до чого змушує задуматися.

Мадам Анна всміхнулася, її очі сяяли теплом.

— Ідіть, діти, — мовила вона. — Живіть. І пам’ятайте: що б ви не обрали, головне — любов.

Люций підняв келих, ніби в тихому тості.