Salamander - Темні нащадки, Salamander

***

В середині ночі, коли тиша вже панувала в замку, Аурелія раптово прокинулася. Її повіки здригнулися, а дихання було різким і неглибоким, наче вона щойно виринула з глибокої води. Вона вдихнула раз, потім ще раз — глибше, намагаючись заспокоїтися, але в грудях щось стискалося, не даючи повітрю наповнити легені повністю. Її пальці мимоволі стиснули ковдру, а серце билося так швидко, що віддавалось гулом у вухах.

Вона сіла на ліжку, притримуючи долонею груди, ніби це могло зупинити хаотичний ритм її серця. Її погляд метнувся по кімнаті, шукаючи щось, що могло б пояснити цей раптовий напад тривоги. Очі звикали до темряви, і в мерехтливому світлі місяця, що пробивалося крізь важкі штори, кімната здавалася такою ж спокійною, як і завжди. Але всередині неї вирувала буря.

Аурелія заплющила очі, намагаючись зосередитися. Вона зробила повільний вдих, затримала повітря на кілька секунд, потім видихнула, намагаючись уповільнити шалений ритм свого дихання. Ще один вдих, ще один видих. Але хвиля емоцій, що накрила її, не відступала. Це було щось більше, ніж просто страх чи тривога. Це було глибоке, незрозуміле відчуття, яке проникало в кожну клітину її тіла.

І раптом, як блискавка, її свідомість пронизала думка. Вона розплющила очі, і погляд знову метнувся по кімнаті. Це не її емоції. 

Це були емоції Каеля.

Вона відчула його біль, його сум, його гнів, все одночасно. Ці емоції були настільки сильними, що вони пронизували її все, як гострий кинджал.

Вона підскочила з ліжка, намагаючись опанувати себе, але було вже занадто пізно. Її дихання стало частішим, а серце калатало, наче в грудях билося щось нестримне. Це відчуття було знайоме і водночас лякало — наче він був поруч, наче вона відчувала його думки, його біль і сумніви через той невидимий, але міцний зв'язок, який їх об'єднував. Їй здалося, що цей зв'язок зараз кричав, мовби намагаючись попередити її про щось.

Вона не могла залишити його в такому стані. Це було б зрадою не лише його, але й себе самої. Її руки тремтіли, коли вона швидко одягалася, майже не усвідомлюючи, що саме вдягає. Кожна секунда здавалася вічністю, кожен рух — надто повільним. Її думки були лише про нього, про Каеля. Що з ним сталося? Чому вона так гостро це відчуває?

Аурелія вибігла з кімнати, майже зачепивши двері плечем. Її босі ноги ледь чутно торкалися холодної підлоги, але вона цього навіть не помічала. Коридори здавалися нескінченними, їхні стіни тиснули на неї, але вона бігла вперед, не звертаючи уваги на незвичну тишу навколо. Її серце билося ще швидше, коли вона пробігала повз темні арки, відчуваючи, як його емоції, мов хвиля, накривають її з головою. Це був гнів, відчай, біль — усе разом, і все це розривало її зсередини.

Вона зупинилася на мить, щоб перевести подих, притулившись до холодної кам'яної стіни. Її очі блищали від сліз, але вона не могла дозволити собі плакати зараз. Вона мала знайти його. Вона мала дізнатися, що сталося.

До його кімнати залишалося зовсім небагато, але її рухи були поривчастими, ніби кожен крок був важким, ніби вона не мала контролю. Вона знала, що не може зупинитися, поки не знайде його. Її розум був сповнений образами минулого, коли вона вперше відчула цей зв'язок. Чи дійсно це було благословенням, чи прокляттям, яке з'єднувало їхні душі?

До його кімнати залишалося зовсім небагато, але кожен її крок здавався важким, ніби ноги тонули в невидимому піску. Її рухи були поривчастими, невпевненими, а серце билося так голосно, що здавалося, воно може вирватися з грудей. Вона відчувала, як щось незриме тягне її вперед, змушуючи йти далі, хоч би якою була ціна. Зупинитися? Ні, це було неможливо. Вона повинна знайти його. Її думки плуталися між реальністю й спогадами, які накочувалися хвилями, змушуючи її знову і знову згадувати той день, коли вперше відчула цей зв'язок. Чи це було благословенням, що зв'язало їхні душі, чи, можливо, прокляттям, яке тепер не давало їм спокою?

Двері його кімнати були прочинені, і слабкий промінь світла пробивався крізь щілину, мов запрошення. Вона обережно ввійшла, намагаючись не зчинити шуму. Каель стояв біля вікна, його постать здавалася застиглою, майже нереальною. Але його погляд був спрямований не назовні, а всередину себе. Всі його емоції, наче важка темна хмара, огортали його, створюючи невидимий бар'єр, який вона не могла подолати. Щось глибоке й невидиме розривало його зсередини, і Аурелія відчувала це так само гостро, як і він.

— Каель, — її голос був тихим, майже шепотом, але в ньому бриніла тривога. Вона зробила крок уперед. — Що сталося?

Він повільно повернувся до неї, і його очі, темні, наповнені болем, зустріли її погляд. У цьому погляді було щось, що змусило її затамувати подих.

— Ти відчула це, — сказав він низьким, хрипким голосом, у якому звучала невпевненість. — Я більше не можу... контролювати це.

Він зробив крок до неї, і в ту ж мить Аурелія відчула, як їхній зв'язок, невидимий, але такий сильний, наповнив її. Її власні емоції змішалися з його, створюючи єдину бурю, від якої не було порятунку.

— Ти не один, — прошепотіла вона, її голос був теплим, але рішучим. Вона простягнула руку, торкнулася його обличчя, і в її очах відбивалася глибока турбота. Вона знала, що слова зараз зайві, що важливіше її присутність.

Каель закрив очі, його обличчя спотворила тінь розпачу.

— Ти не повинна була цього відчувати, — сказав він, і його голос зламався від болю.

Аурелія не відповіла. Вона просто обійняла його, міцно притягнувши до себе. Вона не знала, як саме допомогти йому, але знала одне: вона буде поруч. І цього було достатньо.

Каель довго мовчав, відчуваючи її тепло і спокій, яке вона принесла у цю бурю емоцій. Він хотів щось сказати, але не зміг знайти слів. Аурелія, не відпускаючи його, провела рукою по його спині, немов запевняючи, що вона поруч, і це вже ніколи не зміниться.

— Ти завжди так робиш, — тихо промовив він, порушуючи тишу. — Знаходиш мене в найтемніші моменти.