Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

якесь поєднання супутникової тарілки, шестициліндрового двигуна та кавоварки. Щоразу, коли Гефест торкався машини, сон Лео мерехтів і змінював колір.

— Користувався ним під час Холодної війни, — з любов'ю промовив бог. — Бéзкoштoвнe радіо «Гефест». Оце були часи. Головним чином я тримаю його для кабельного телебачення або для створення вірусних відео- роликів...

— Вірусних відеороликів?

— Але зараз воно знову стало в пригоді. Якщо Зевс дізнається, що я з тобою зв’язувався, мені несолодко прийдеться.

— Чому Зевс поводиться, як козел?

— Гм. Його в цьому не перевершити, хлопче. — Гефест називав його сухо «хлопцем» так, наче Лео був якоюсь набридливою деталлю — додатковою шайбою, можливо, у якої не було чіткого призначення, але Гефест не хотів її викидати через страх, що колись вона йому знадобиться.

Не дуже це зігрівало серце. Однак Лео непевен був, що хоче, щоб його називали «сином». Бо й він не був готовий називати цього великого дивакуватого чолов’ягу «татом».

— Гадаю, це друга Війна Титанів, — промовив Гефест. — Вона вивела Зевса з рівноваги. Ми, боги, були... ну, присоромлені. Не думаю, що можна ще якось це описати.

— Але ж ви перемогли, — сказав Лео.

Бог зітхнув.

— Ми перемогли тому, що напівбоги з... — він знову завагався, наче ледве щось зайве не бовкнув, — з Табору напівкровок узяли все на себе. Ми перемогли, тому що наші діти бились замість нас у наших битвах і виявились розумнішими за нас. Якщо б ми поклались на Зевсів план, то всі провалилися б у Тартар битися із штормовим велетнем Тифоном, а Кронос би переміг. І так кепсько, що смертні виграли війну за нас, а ще цей малий вискочка, Персі Джексон...

— Хлопець, який зник.

— Гм. Так. Він. Йому достало зухвальства відмовитись від безсмертя і сказати нам, щоб ми приділяли більше уваги своїм дітям. Гм, без образ.

— Ох, які образи? Будь ласка, продовжуй мною нехтувати.

— Дуже розуміюче з твого боку... — Гефест насупився, а потім стомлена зітхнув. — Це був сарказм, так? У машин зазвичай не буває сарказму. Та, як я казав, боги почувались присоромленими. Присоромленими смертними. Спочатку, авжеж, ми були вдячні. Але за декілька місяців ці почуття згасли. Ми боги все ж таки. Нами мають захоплюватися. Нас мають поважати. Перед нами схилятися.

— Навіть якщо ви не праві?

— Особливо, коли не праві! А почути відмову Джексона від нашого дару, наче бути смертним чомусь краще, ніж бути богом... ну, це стало Зевсу поперек горла. Він вирішив, що саме час повернутися до традиційних цінностей. Богів потрібно поважати. За дітьми треба спостерігати, але не навідувати. Олімп закрили. Принаймні такою була частина його пояснень. І авжеж, ми почали чути плітки про лихих створінь, що заворушились під землею.

— Тобто про велетнів. Про чудовиськ, що миттєво відроджуються. Про померлих, що повертаються. Усілякі такі дрібнички?

— Еге ж, хлопче. — Гефест повернув ручку на своєму піратському радіо. Сон Лео спалахнув кольорами, ось тільки обличчя бога було суцільним скупченням червоних шрамів та жовтих і чорних синців, що краще б усе знову стало чорно-білим.

— Зевс думає, що може повернути назад перебіг подій, — промовив бог, — заколисати землю, якщо ми будемо сидіти тихо. Жоден з нас у це не вірить. Та я не стану заперечувати, що ми не в кращій формі, щоб битись у ще одній війні. Ми ледве пережили титанів. Якщо повторюється стара схема, те, що наближається, навіть гірше.

— Велетні, — промовив Лео. — Гера сказала, що напівбоги і боги мусять об’єднати зусилля, щоб їх перемогти. Це правда?

— М-м-м. Ненавиджу погоджуватися з матір’ю, але так. Цих велетнів важко вбити, хлопче. Інша порода.

— Порода? Говориш так, наче це якісь скакуни.

— Ха! Радше бійцівські пси. На самому початку, бач, усі створіння походили від одних батьків — Геї та Урана, Землі та Неба. У них були різні групи дітей — титани, старші циклопи і так далі. А потім Кронос, головний титан... ну... ти, мабуть, чув про те, як він порізав свого батька Урана косою і захопив владу над всесвітом. А потім з’явились ми — боги, діти титанів, і перемогли їх. Але й це був не кінець. Земля народила нову групу дітей, тільки тепер від Тартара, духа вічної безодні, — найтемнішого і найбільш лихого місця в Підземному царстві. Це були велетні, і їх породили з єдиною метою — помститися нам за падіння титанів. Вони ожили, щоб знищити Олімп, і дуже близько наблизились до своєї мети.

Борода Гефеста почала жевріти. Він неуважно загасив полум’я.

— А що робить моя бісова мати — настирлива дурепа грає в небезпечну гру. Але вона має рацію щодо одного: ви, напівбоги, мусите об’єднатись. Це єдиний спосіб розплющити очі Зевсу, переконати олімпійців, що вони повинні прийняти вашу допомогу. І це єдиний спосіб перемогти те, що наближається. Ти граєш значну роль у цьому, Лео.

Погляд бога був направлений кудись далеко. Лео подумав, чи той справді може розділятися на багато частин — де ще він знаходився цієї миті? Можливо, його грецька частина лагодила авто або була на побаченні, у той час коли римська частина дивилась бейсбол і замовляла піцу. Лео спробував уявити, як це — мати багато особистостей. Він сподівався, що це не спадкоємне.

— Чому я? — запитав він, і щойно він це сказав, його прорвало. — Чому ти визнав мене зараз? Чому не тоді, коли мені було тринадцять, як належало? Або ти міг визнати мене в сім, коли померла мама! Чому ти не відшукав мене раніше? Чому не попередив мене про все це?

Руки Лео спалахнули вогнем.

Гефест сумно поглянув на нього.

— Це найважче, хлопче! Дозволяти дітям іти своїм шляхом. Я не можу втручатися. Мойри про це подбали. А щодо визнання, то ти особливий випадок, хлопче. Вибір часу мусив бути точним. Я не можу пояснити краще, але...

Сон Лео почав розпливатися. На якусь мить він перетворився на повторний показ «Колеса Фортуни»[41]. А потім Гефест знову став чітким.

— Трясця, — сказав він. — Я не можу більше розмовляти. Зевс відчуває нелегальний сон. Він володар неба