Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

Якийсь час вони пролетіли мовчки. Фестус начебто знав, куди летіти. Він тримався напрямку, обережно повертаючи на південний захід і, хотілося сподіватися, до фортеці Еола. Візит до ще одного вітряного бога, нова божевільна пригода — о, так. Лео не міг дочекатися.

У голові було занадто багато думок, щоб заснути, та, оскільки небезпека вже минула, його тіло вирішило інакше. Сил ні на що не залишилося. Від монотонного биття драконових крил важчали повіки. Він почав клювати носом.

— Подрімай трошки, — сказав Джейсон. — Усе гаразд. Передай мені віжки.

— Та пусте, зі мною все гаразд...

— Лео, ти не машина. До того ж тільки я бачу цей слід. Я подбаю про те, щоб ми не заблукали.

Очі Лео почали мимоволі заплющуватися.

— Ну добре. Можливо, лише...

Він не закінчив речення і звалився на теплу шию дракона.

Уві сні він почув уривчастий голос, наче зі зламаного радіо:

— Альо? Ця штука працює?

В очах прояснилось... начебто. Усе було туманним і сірим. Подекуди з’являлись смужки з інтерференцією. Він ще ніколи не бачив снів з поганим зв’язком.

Він, здавалось, знаходився в майстерні. Краєм ока він помітив циркулярні станки, металеві планки та клітки з інструментами. В одній зі стін весело палало горно.

Це не табірна кузня — занадто велика. Не «Бункер 9» — набагато тепліша і більш затишна, і, очевидно, не занедбана.

А потім Лео усвідомив, що щось перешкоджає його зору — щось величезне й волохате, і так близько, що йому довелося скосити очі, аби роздивитись. Виявилось, що це величезна потворна фізіономія.

— Матінко рідна! — вискнув він.

Пика посунулася назад і стала чіткішою. На Лео витріщався бородатий чолов’яга в замурзаному синьому робочому комбінезоні. Грубе обличчя вкривали рубці, наче його покусав бджолиний рій або проволочили по гравію. Можливо, і те, і те.

— Гм! — сказав чолов’яга. — Швидше батько, хлопче! Гадав, ти здатен відрізнити одне від другого.

Лео кліпнув.

— Гефест?

Уперше в житті опинившись у присутності батька, Лео мав би втратити дар мови, чи затремтіти від розчулення, чи ще щось таке. Однак після всього, через що він пройшов за останні декілька днів, після циклопів, чаклунки і обличчя в туалетному бруді усе, що відчув Лео, — це спалах люті.

— І от зараз ти вирішив з’явитися? — випалив він. — Після п’ятнадцяти років? Неймовірний з тебе батько, Хутроликий. І якого біса ти встромляєш свого потворного носа в мої сни?

Бог здійняв брову. У бороді спалахнула маленька іскра. А потім він закинув голову назад і голосно розсміявся, від чого на столі загуркотіли інструменти.

— Розмовляєш точнісінько як твоя мама, — сказав Гефест. — Я сумую за Есперансою.

— Вона вже сім років як померла, — голос Лео затремтів. — Хоча несхоже, щоб тобі було діло до цього.

— Але мені є діло, синку. До вас обох.

— Еге. От чому я ніколи тебе не бачив до сьогодні.

Бог видав лункий гортанний звук, але виглядав радше зніяковілим, ніж розлюченим. Він витяг крихітний моторчик із кишені та почав розгублено гратися з поршнями — точнісінько як робив Лео, коли хвилювався.

— Я невправний з дітьми, — зізнався бог. — Чи з людьми. Ну, з будь-якими органічними формами життя, якщо чесно. Я думав заговорити до тебе на похороні твоєї мами. І ще раз, коли ти був у п’ятому класі... той науковий проект, над яким ти працював, парове стріляюче курча. Вражаюче.

— Ти це бачив?

Гефест тицьнув на найближчий робочий стіл з блискучим бронзовим дзеркалом, де було туманне зображення Лео, який спав на спині дракона.

— Це що, я? — запитав Лео. — Ну... тобто я зараз, котрий бачить цей сон... у якому я дивлюсь, як бачу сон?

Гефест почухав бороду.

— Щось ти мене заплутав. Але так — це ти. Я завжди за тобою наглядаю, Лео. Але говорити з тобою, це, е-е... інше.

— Ти боїшся, — сказав Лео.

— Втулки та шестірні! — закричав бог. — Авжеж ні!

— Еге ж, ти боїшся. — Але злість Лео згаснула. Він роками думав, що скаже татові, якщо вони зустрінуться, — як влаштує йому прочуханку за те, що той уникав батьківських обов’язків. Та зараз, дивлячись на бронзове дзеркало, Лео уявив, як тато роками слідкував за його зростанням, навіть за його дурнуватими дослідами.

Можливо, Гефест і був козлом, однак Лео в якомусь сенсі розумів, що той відчуває. Лео знав, як це — тікати від людей, серед яких ти чужий. Знав, як це — ховатись у майстерні замість того, щоб мати справу з органічними формами життя.

— Отже, — буркнув Лео. — Ти спостерігаєш за всіма своїми дітьми? У таборі їх типу дванадцять. Як тобі взагалі... Та нехай. Не хочу знати.

Гефест, напевно, зашарівся, однак його обличчя було таким побитим, що важко було визначити емоції.

— Боги не такі, як смертні, хлопче! Ми здатні перебувати у багатьох місцях водночас — де б нас не закликали люди, де б не була потрібною сфера нашого впливу. Насправді наша сутність лише інколи цілком перебуває в одному місці — наша істинна форма. Вона небезпечна, достатньо могутня, щоб смертний помер від одного погляду. Отже, так... багато дітей. Додай до цього наші різні подоби, грецькі і римські. — Пальці бога застигли на його двигунчику. — Ну, словом, бути богом важко. І так, я намагаюсь наглядати за всіма моїми дітьми, але за тобою особливо.

Лео був майже певен, що Гефест щойно ледве не проговорився і не виказав щось важливе, але що саме, він гадки не мав.

— Чому ти зв’язався зі мною зараз? — запитав Лео. — Я гадав, що боги змовкли.

— Змовкли, — пробурчав Гефест. — Наказ Зевса дуже дивний, навіть для нього. Він заблокував усі видіння, сни і повідомлення через Іриду з Олімпу та до нього. Гермес розсиджується без діла і божеволіє від нудьги, бо не може доставляти пошту. На щастя, я залишив старе піратське обладнання.

Гефест погладив машину на столі. Це було