Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

Розділ 33.

Максим поїхав увечері, коли вже роз'їхалися всі гості. Олеся довго стояла біля вікна, спостерігаючи за червоними вогниками його автомобіля, поки вони не зникли за засніженими деревами саду. Свята закінчилися, і будні невідворотно насувалися. Навіть закоханим доводиться розлучатися, щоб не втрачати себе в цьому світі, повному зобов'язань і цілей. Але думки про нього, про його дотики, про теплий погляд не дозволяли їй відчути самотність.

Вона прокинулася пізно, дозволивши собі довше поніжитися в ліжку. У будинку було прохолодно. Довелося самій підкидати дрова. Але як добре було, коли Максим був у домі! Утім, святкова метушня позаду, тепер знову починалися звичайні дні.

Спустившись у кухню, Олеся поставила турку на плиту, щоб заварити свіжозмелену каву. Глибоко вдихнула її аромат і з усмішкою подивилася на стіл, де лежав подарунок від Максима.

Вона обережно розгорнула упаковку, знову милуючись розкішним набором олійних фарб. Провела пальцями по тюбиках, оцінюючи широку гаму відтінків. Максим зумів зробити сюрприз!

З чашкою кави в одній руці та набором під пахвою, Олеся вирушила до майстерні. Одразу дістала чисте полотно, швидко закріпила його на мольберті. А далі час для неї не існував! Пензель легко ковзав по полотну, залишаючи легкі мазки, створюючи образи, які ще не оформилися в чітку картину. Вона не думала про кінцевий результат — просто дозволяла почуттям вилитися через кольори.

Тільки телефон, що завібрував у кишені, відвернув її від процесу.

Олеся струснула рукою, трохи забрудненою в охру, і подивилася на екран. Незнайомий номер. Розблокувавши телефон, швидко пробігла поглядом повідомлення і нервово видихнула, збираючись із думками.

«Доброго ранку, пані Карпенко. Сподіваюся, свята пройшли чудово? У мене є для вас ділова пропозиція. Коли ми зможемо обговорити?»

Це був пан Верник.

Стерши з долонь сліди фарби, вона тут же набрала номер.

— Доброго ранку, пане Вернику, — привітала вона.

— Радий чути вас, — його голос був рівним, упевненим, але в ньому звучав легкий відтінок ділового збудження. — Ви готові до співпраці?

— Інтригує. Розкажіть докладніше.

— Я купив готель в Австрії. Мені потрібне інтер'єрне оформлення: картини, які впишуться в стиль. Але думаю, що краще все обговорити під час зустрічі. Ви зможете сьогодні під'їхати... скажімо, годині о другій?

Прикинувши час на дорогу, Олеся погодилася.

***

Офіс пана Верника знаходився в діловому центрі. Висотна будівля з панорамними вікнами та строгими лініями архітектури підкреслювала статус власника. Увійшовши всередину, Олеся мимоволі поморщилася. Занадто холодний, раціональний простір — усе вивірено до дрібниць, жодної зайвої деталі. Її творча натура не любила такі інтер'єри, в них не було життя, не було тієї теплоти, яка надихала. Тут усе підпорядковувалося чіткому порядку: бездоганно відполірована підлога, скляні перегородки, строгі меблі в стриманих тонах. Але саме в таких місцях укладалися важливі угоди й народжувалися проєкти, які змінювали світ.

Приймальня пана Верника відрізнялася від іншої частини будівлі. Тут відчувався тонкий смак власника: дорогі меблі, твори мистецтва на стінах, приглушене світло. Доброзичлива асистентка запросила Олесю пройти в переговорну, і буквально за кілька хвилин з'явився сам господар.

Виглядав він так само бездоганно, як на світському рауті, і поводився відповідно — впевнено, з легкою посмішкою, одразу спонукаючи до діалогу.

— Пані Карпенко, радий зустрічі, — сказав він, простягаючи руку.

Олеся посміхнулася у відповідь, потискаючи запропоновану руку.

— Взаємно, пане Верник. Дякую за запрошення.

— Сідайте, — він вказав на зручне крісло і сам опустився на сусіднє. — Скажу відразу: я стежу за вашою кар'єрою. Ваші роботи привернули мою увагу ще під час виставки екзаменаційних робіт. Але мені було цікаво, чи збережете ви свою творчу іскру.

Він зробив коротку паузу, уважно вивчаючи її реакцію, перш ніж продовжити:

— Жінки часто після закінчення навчання залишають мистецтво. Їх починають займати більш приземлені речі: сім'я, діти, щасливий шлюб...

Олеся випрямилася. З одного боку, це звучало як комплімент, але з іншого... Вона не могла позбутися відчуття, що пан Верник не просто говорив про її професію. Можливо, він обережно промацував ґрунт, адже він знайомий із Максимом.

— Дякую за високу оцінку моєї роботи, — стримано відповіла вона, спіймавши його погляд. — Що ж до другого... Думаю, все залежить від стосунків. Якщо вони справді надихають, то бажання творити тільки посилюється.

— Я рідко помиляюся в людях, — з легкою посмішкою зауважив чоловік. — Тому хочу запропонувати вам проєкт, який, упевнений, вам буде цікавий.

Він розгорнув планшет і показав фотографії.

— Це готель в Австрії. Ми з партнером завершуємо реконструкцію. Мені потрібні картини для холів, ресторанної зони, кількох люксових номерів. Хочу, щоб стиль відображав атмосферу місця: поєднання класики та легкого модерну.

Олеся уважно вивчала зображення. Простір, безумовно, вражав: високі стелі, різьблені колони, натуральний камінь, масивні люстри. Усе виглядало дорого, але без зайвої помпезності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍