Анастасія Kовальська, Аріна Вільде - Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде

Я не витримую першою:

– Як ти тут опинився? – кидаю пальто на крісло, підходжу до доньки і беру її на руки. – Сумувала? – цілую її в щічку.

– У двері подзвонив і увійшов, – усміхається Захар, вирішивши пожартувати. Але без злоби, швидше невдало пожартував. Почуття гумору в нього завжди було відсутнє.

– Де няня? – запитую, крутячи головою на всі боки.

– Я відпустив її.

– Зрозуміло, – стискаю губи, бо так і хочеться висловитися йому, що про таке взагалі-то зі мною радитися треба. – Наступного разу не забудь повідомити мені про такі дрібниці.

– Давайте дивитися мультик! – раптово заявляє Діана, плескаючи в долоні. – Утрьох!

Я трохи розгублено дивлюся на неї, потім на Захара, який виглядає абсолютно незворушним.

– Ти голодна? – запитую, намагаючись відтягнути момент, коли доведеться сісти поруч із ними.

– Так, – киває вона, згортаючись клубочком на дивані. – Дуже.

– Добре, я зараз, – клацаю пультом від телевізора і йду на кухню.

У голові хаос, але намагаюся зосередитися на простих діях: відкрити холодильник, дістати макарони і курку, поставити все в мікрохвильовку. Поки чекаю, чую приглушений сміх Діани і низький голос Захара з вітальні. Цей звук ніби тисне на скроні, не даючи розслабитися. Коли їжа готова, повертаюся у вітальню з тарілкою і ставлю її перед Діаною, яка вже влаштувалася на дивані.

– Ось, тримай, – ніжно посміхаюся доньці, подаючи виделку.
Вона вдячно киває і починає з апетитом їсти. Я сідаю в крісло навпроти, намагаючись якомога менше дивитися на Захара, але його погляд буквально пропалює мене наскрізь.

– А де моя порція? – раптом запитує він, не приховуючи насмішки.

Я різко піднімаю очі на нього, намагаючись утримати роздратування.

– Твоя порція? – перепитую я, піднімаючи брову. – Здається, ти прийшов без запрошення. Чи я щось плутаю?

Він усміхається, нахиляючись трохи ближче до Діани.

– Ніби як і запрошувати мене не треба, якщо вже я батько, чи не так? – відповідає з ноткою виклику в голосі.

– Батько, але не чоловік, чи не так? – не можу стриматися я, додаючи більше отрути в голос, ніж планувала.

Захар стискає щелепу, і в його очах з’являється той знайомий холодний блиск, від якого у мене завжди мурашки по шкірі. Але він швидко бере себе в руки, не бажаючи влаштовувати розбірки перед Діаною.

– Ми це вже обговорювали, Юлю, – каже він, майже пошепки, але в його тоні звучить явне попередження. – Ти все ще моя законна дружина.

– Так, і я прекрасно пам’ятаю, що це всього лише на папері, – відповідаю, відчуваючи, як у мені зростає злість.

– Не починай, – спокійно відповідає він, переводячи погляд на доньку, яка з цікавістю слухає нашу розмову, не розуміючи, про що ми сперечаємося.

– У мене є повне право почати, – майже шиплю, але тут Діана, проковтнувши черговий шматок курки, перебиває нас своїм дитячим голоском:

– Мамо, а тато залишиться з нами сьогодні?

Я застигаю, не знаючи, що відповісти. Усередині все стискається, і я ловлю себе на тому, що боюся поглянути на Захара. Він же, здавалося, абсолютно спокійний.

– Я залишуся, якщо ти хочеш, – каже він, ласкаво погладивши доньку по голові.

– Звісно, хочу! – радісно киває Діана і знову береться за свою виделку.

Я заплющую очі, відчуваючи, як із кожним його словом я втрачаю контроль над ситуацією. Це неправильно. Усе це неправильно. Але що я можу їй сказати? Про те, що я не хочу, щоб він залишився? Що його присутність завдає мені болю? Що я шалено боюся його? Не можу ж я руйнувати її світ, який тільки почав складатися.