Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

— Сприймай Тюко Сетона як екзотичну тварину, скажімо, удава із чудернацьким візерунком на шкірі чи мавпу в кумедному капелюсі. Вони годяться для розваг, але щоби потрапити до салонів потребують супроводу. Якщо ­тварина виростає занадто великою або ж набирається зухвальства і кусає руку, яка її годує, доводиться повертати її назад, у дику природу. Порозважалися — і досить. Але особливої небезпеки вона не несе.

Тоссе крутиться у кріслі, закидає ногу на ногу. Кава має сечогінний ефект. Мало не стогнучи, Їлліс тягнеться, щоби втретє наповнити горнятко Буліна, і водночас проклинає задубілий від подагри сечовий міхур старого. Він високо підносить кавник, аби гучніше дзюркотіло, і мало не випускає з рук посудину, коли врешті його сподівання справджуються.

— Перепрошую, Тоссе, природа кличе…

Поки Булін повільно підводиться і чвалає до кута з нічним горщиком, Тоссе вдавано розглядає батальйони метеликів. Та щойно кроки старого віддаляються, Їлліс одразу ж зривається на ноги і підскакує до письмового столу. Тремтливими руками гортає сторінки в теці, поки не знаходить те, що шукав. Миттєво вириває сторінку і ховає її під жилет.

27.

Кардель щось передчуває. Важко сказати, чи це витвір уяви, чи і справді якийсь потойбічний сигнал — чуже, але водночас добре знайоме відчуття. Мікель грішить на перезбудження, напружене очікування в темряві породжує химери. Місто довкола затихло. Гультяї шпортаються через пороги шинків, підтримують один одного і, похитуючись, розходяться по домах. Стражник у синій шинелі хутко обходить свій околоток, не затримуючись довше, ніж потрібно, за межами своєї будки. У деяких кімнатах і досі тьмяне світло, у шибах відбиваються хиткі тіні, що шмигають у бік вбиралень і назад. Дешеві корчми після півночі перетворюються на спальні, ущерть забиті змерзлими безхатьками. Щільні ряди сплячих тіл виробляють несподівано багато тепла — нехарактерний для природи вияв щедрості. Запотілими вікнами стікає волога.

Мікель чує, як унизу хтось прощається, гримає брама, і в порожньому просторі вулиці лунають кроки Їлліса Тоссе. Він ще трохи чекає у сховку, а коли терпець уривається, виходить назустріч. Тоссе нишпорить під жилетом і рвучко тицяє Карделеві зіжмаканий аркуш — так, наче папір пече йому пальці. Говорить невиразно, через гикавку:

— Ось, бери і дай мені спокій. Обіцяєш?

Кардель киває.

— Так.

Тоссе здригається і бурмоче собі під ніс:

— Оце так нічка, хай їй… Хоч би бал ще не закінчився. Може, ще встигну напитися та забутися до ранку.

Залишившись насамоті, Кардель рушає вгору до вулиці Еверскерарґренд, але передумує. Ніч уже пізня, декілька запалених ліхтарів догоряють, світить лише один — на розі вулиці Естерлонґґатан. Карделя тягне до світла, як нічного метелика. Єдиною рукою він розправляє папірець об груди, і якийсь час його очі налаштовуються на читання.

Ліхтар — просто підвішене на стовпі відро із пробитими у дні дірками, не надто частими, щоби захистити вогник від вітру. Карделеві доводиться водити аркушем туди-сюди, щоб висвітлити примхливо виведені літери. Швидко читати він так ніколи і не навчився, а зараз, коли доводиться розбирати звивисте письмо, то й поготів. Кардель розшифровує одне за одним усі імена, опускає папірець, а тоді переглядає ще раз. Уже збирається йти, але знову відшукує промінчик світла і ще раз читає. Нарешті опускає аркуш і заклякає, звісивши голову.

Світ наче йде обертом, і Кардель спирається на стіну, ковзаючи дерев’янкою по вкритому памороззю камінню. Щоби не робити вихиляси на слизькій бруківці, він припадає до стіни, розслабляє коліна й опускається навпочіпки, обхопивши голову здоровою рукою. Сидить довго, злегка погойдуючись туди-сюди. Із вежі Німецької церкви викрикують годину. Щоки торкається щось холодне, і Кардель продирає очі, враз усвідомлюючи причину своїх передчуттів: снігові хмари. Вони скидають свій тягар над Містом-між-мостами. Довкола все біле, вкрите лапатими пластівцями, що майже нечутно шурхотять, густо засипаючи вулички. Місто загортається у саван, наче мрець. Кардель намацує опору, щоби підвестися на ноги, струшує сніг і плямує білий килим відбитками підошов. Чорні сліди ведуть униз, тим самим шляхом, яким прийшов Їлліс Тоссе,— аж до самої брами.

28.

Еміль Вінґе ходить від крамниці до крамниці, ховаючи обличчя у шалик. Інші перехожі теж закутані, холод щипає щоки і ніс, із якого відразу починає текти, тож Еміль нічим особливим не виділяється. У стосах паперу на прилавках він шукає потрібний, і після тривалих пошуків аркуші здаються йому різними, як види тварин. Попри дов­гі роки навчання, світ паперу раніше залишався для нього невідомим. Колір — це перше, на що треба звертати увагу. Те, що він колись вважав просто білим, насправді є нескінченним спектром відтінків від блідо-коричневого і жовтого до сірого та кольору слонової кістки. Одного разу йому навіть здається, що знайшов те, що треба. Однак швидко розуміє, що це помилка, обумовлена кольором снігу надворі.

Крім кольору треба брати до уваги ще й інші речі. От, скажімо, товщина буває різною — від напівпрозорого серпанку до цупкого паперу, що негарно морщиться на згинах. Далі треба перевірити фактуру поверхні, на віддалі вона майже непомітна, а от зблизька і проти світла одразу стає видно, наскільки відмінною вона буває. Волокна різного походження застигають, утворюючи паперову масу, по-різному: там є бавовна, вовна, льон, коноплі, інколи навіть із домішками польових квітів для запаху чи особливо витонченого вигляду. Еміль навіть відірвав один кутик від аркуша, аби збільшити шанси на успіх пошуків, і тепер поводиться з ним украй обережно.

Історія цього аркуша ще більше ускладнює завдання. Колись він лежав у теці разом з іншими паперами, та чи був він хоч трохи подібний до сусідніх? Обставини теж відклали на ньому відбитки. Еміль усе більше зневірює­ться і з часом доходить висновку, що доведеться піти на компроміс, бо всі вимоги просто неможливо виконати. Зупиняється на найкращому варіанті паперу, а тоді починає підбирати чорнило.

Унизу, біля Слюссена, хлопчаки зашкарублими ногами випробовують тонкий лід. Не відчуваючи холоду у запалі гри, діти змагаються, хто ближче підійде до краю криги, не намочившись. У їхніх слідах, наче кров, проступає вода Солоного озера. Снігу випало чимало, двірники не встигають розчищати вулиці. Люди штовхаються, поспішаючи вузькими протоптаними стежками по нещодавно широких вулицях, лаються та розпихують інших ліктями. Еміль добре засвоїв головне правило міста: першими ідуть великі. Усвідомлюючи власні розміри, він чекає на свою чергу і гріється, перестрибуючи з ноги на ногу.

Кардель запропонував Емілеві нове житло у вдови Ґрю та її доньки Лотти на Седермальмі, подалі від шпиків Буліна. У закапелку, який йому виділили, бракує місця, щоби випростати ноги, та Емілеві більше й не треба. Перед вік­ном він облаштував собі письмовий стіл із дощок і тепер поспішає, щоби застати ще хоч трохи денного світла.

Удова, здається, тішиться з появи в її домі гостя. Вона з тих, хто полюбляє кимось опікуватися. Еміль здогадується, що його жалюгідний вигляд пробуджує в ній материнські почуття. Її єдина донька тільки і чекає весни, щоби переселитися у власне житло. Вдова підкладає Емілеві найкращі шматки їжі і постійно вмовляє брати добавку каші чи юшки. Замість оплати за прожиття Еміль допомагає