Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Празькі чарівники в занепаді. Вони більше не при владі. Подивися—но сюди...

В одному місці гнилі бібліотечні полиці завалились, і стіну було пописано різноматіними написами — аж до кількох старанно виписаних ієрогліфів.

— Прокльони Давнього царства, — пояснив Бартімеус. — Серед тутешніх злочинців є вельми освічені люди. Он той ієрогліф означає: «Смерть хазяям». Це й тебе стосується, любий Наті, якщо я не помиляюсь.

Натаніель не звернув на це жодної уваги. Він намагався впорядкувати свої думки.

— Виходить, що звертатися до влади небезпечно, — поволі промовив він. — Залишається тільки одне. Я сам проберуся на цю конференцію і викрию там змову.

Джин значуще кахикнув:

— Ми ніби домовилися щодо зайвого ризику... Будь обережний. Ця думка видається мені справжнісіньким самогубством.

— Ніяке це не самогубство, якщо ми все старанно сплануємо. Насамперед треба дізнатися, де й коли відбудеться конференція. Це буде не так просто... Зараз ти вирушиш і все це розвідаєш, — Натаніель вилаявся. — Хай йому дідько, на це потрібен час! Якби я мав хоч кілька книжок і потрібні пахощі, то зібрав би ціле військо бісів — вистачило б приставити до кожного міністра! Проте ні, бісів важко контролювати. Або можна...

Джин підхопив газету й хутко перегорнув її.

— Або можна просто прочитати, що тут написано.

— Що?

— Ось розділ «Парламентський вісник». Послухай-но: «У середу, другого грудня, Аманда Кеткарт приймає в себе, в Гедлгем— Голлі, щорічну парламентську конференцію й дає традиційний зимовий бал. Серед гостей очікуються вельмишановний Руперт Деверо, Анґус Неш, Джесіка Вайтвел, Хлоя Баскар. Тім Гілдік, Шолто Пінн та інші високоповажні особи».

Натаніель вирвав у джина газету й пробіг її очима.

— Аманда Кеткарт... Це, мабуть, та сама Лавлейсова приятелька. Безперечної Виходить, це відбудеться саме там...

— Шкода, що ми не знаємо, де цей Гедлгем-Голл.

— Нам допоможе моє магічне дзеркало.

Натаніель дістав з кишені бронзовий диск. Бартімеус підозріло поглянув на нього.

— Навряд. Ніколи не бачив такої кривої штучки.

— Я сам зробив його.

—Тоді зрозуміло.

Натаніель двічі провів рукою над диском і пробурмотів закляття виклику. За третім разом у дзеркалі, крутячись, ніби на каруселі, — з’явилося личко немовляти. Бісеня здивовано підняло брови:

— То ти ще не помер?

— Ні.

— Шкода.

— Припини крутитись! — гримнув Натаніель. — У мене для тебе завдання.

— Хвилиночку, — відповів біс і рвучко зупинився. — А це хто з тобою?

— Це Бартімеус, інший мій раб.

— Тобто йому до вподоби так думати, — обізвався джин.

Біс спохмурнів.

— Бартімеус? Той самий, з Тауеру?

— Так.

— То він теж не помер?

— Ні.

— Шкода!

— Сам ти шкода, — Бартімеус позіхнув. — Скажи йому, нехай буде обачніший. Бо мені такі біси — на один зуб.

Немовля недовірливо скривилося.

—Та невже? Таких джинів, як ти, я на сніданок їв, друже!

Натаніель тупнув ногою:

— Замовкніть обидва й не заважайте мені! Головний тут я! Отак буде краще. Бісе, я хочу, щоб ти показав мені будинок, відомий як Гедлгем-Голл. Це десь недалеко від Лондона. Належить жінці на ім’я Аманда Кеткарт. Іди й виконуй наказ!

Диск укрився туманом. Натаніель терпляче ждав, поки туман розвіється. Ждати довелося довго.

— Ну й глючить це дзеркало, — зауважив Бартімеус. — Tи справді певен, що воно працює?

— Звичайно! Просто завдання важке, його відразу не виконаєш. А ти не думай, що легко відбувся. Коли ми знайдемо цю садибу, ти вирушиш туди і все там розвідаєш. Подивишся, що там коїться. Лавлейс, напевно, приготував якусь пастку.

— Як на мене, потрібна надто вже хитра пастка, щоб пошити в дурні всіх тих чарівників, які завітають туди в середу.. Може, хоч труснеш своє дзеркало?

— Я кажу тобі — воно працює! Ось!

У дзеркалі знову з’явилося вкрай захекане бісеня.

— Що це з тобою? — пропихкотіло воно. — Інші чарівники користуються дзеркалами, щоб підглядати за якоюсь красунею у ванній, — аж ні! Для тебе це надто просто! Я ще зроду не бачив місця, яке так пильно охороняють. Незгірше за Тауер. Зведені ловецькі сітки, вартові, що довільно матеріалізуються, й багацько всього іншого. Тільки—но я підібрався туди, як довелося тікати. Ось найкраще, що я можу показати.

Посередині дзеркала виступило розпливчасте зображення. На ньому ледве видніла бура споруда з кількома башточками, оточена лісом. З одного боку до неї вела під’їзна дорога. У небі над будівлею стрімко кружляли дві чорні цятки.

— Бачили? — обізвалося бісеня. — Це вартові. Вони відчули мене, тільки—но я з’явився. Ось вони мчать до мене. Бачите, як швидко? Тож не дивуйтеся, що я відразу кинувся навтікача.

Зображення зникло. Його місце зайняло личко немовляти.

— Ну то як?

— Марно, — мовив Бартімеус. — Ми так і не знаємо, де цей Голл.

— Отут ти помиляєшся, — дитяче личко аж розцвіло пихатою усмішкою. — П’ятдесят миль на південь від Лондона і дев’ять миль на захід від Брайтонської залізниці. Величезна садиба. Її не проминеш. Працюю я, може, й повільно, зате старанно.

— Можеш відпочити. — Натаніель провів рукою над диском. стираючи зображення. —Тепер нам є з чого починати. Такий потужний магічний захист підтверджує, що саме там і відбуватиметься конференція. Середа... Ми маємо два дні, щоб дістатися туди.

Джин непоштиво пирхнув:

— То через два дні ми знову віддамося на милість Лавлейса, Фекварла, Джабора та сотні клятих чарівників, що вважають тебе за палія? Чудово. Ніяк не дочекаюсь цієї миті.

Натаніелеве обличчя скам’яніло:

— Ми уклали угоду. Хіба ти забув? Нам лише треба все ретельно спланувати. А тепер вирушай до Гедлгем—Голлу, підберися до нього якнайближче і знайди спосіб пробратися всередину.