Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Які ж ви все-таки хирляві, люди... Ну, гаразд. Я вирушаю.

Джин підвівся.

— Скільки часу тобі знадобиться?

— Кілька годин. Надвечір я повернуся. Не забувай про комендантську годину та про кулі—шпигуни. Краще взагалі не виходь надвір.

— Годі вже мені наказувати! Іди собі, й квит! Ні, стривай... Як мені підтримувати вогонь?

Через кілька хвилин джин вирушив. Натаніель умостився просто на підлозі, біля самісінького вогнища. Горе і почуття провини огортали його, мов тінь, однак утома була дужча. За хвилину він уже спав.

33

Уві сні Натаніель сидів у літньому садку поруч із якоюсь жінкою. Хлопцеві було спокійно та легко: жінка щось говорила. він її слухав, і звук її голосу зливався зі співом пташок і доторком сонячних промінців до лиця. На колінах у Натаніеля лежала закрита книжка, він не звертав на неї уваги: чи йому не треба було читати її, чи просто не хотілося. Голос жінки то гучнішав, то вщухав: Натаніель засміявся й відчув, як її рука лягла йому на плечі. Аж тут на сонце набігла хмарина, повіяло холодом. Раптовий порив вітру перекинув палітурку книжки і заходився з шурхотом гортати сторінки. Жінчин голос зробився густішим, і Натаніель уперше поглянув на неї... І побачив під копицею довгого білявого волосся джинові блискучі очі й вишкірену пащу. Пальці на плечі зімкнулись, і його потягло до ворога. Джин роззявив пащу...

Натаніель прокинувся й відчув, що лежить скулений, затуливши зі страху обличчя долонею.

Багаття догоріло, й денне звітно вже згасало. В бібліотеці сутеніло. Судячи з усього, хлопець проспав кілька годин, проте нітрохи не відпочив, лише закляк та змерз іще дужче. Живіт аж судомило з голоду. Натаніель спробував підвестися, але кволі ноги не тримали його. Очі були сухі й гарячі.

Хлопчина підійшов до вікна і глянув на годинник. За двадцять хвилин четверта: день майже минув. А Бартімеус ще не повернувся.

Коли звечоріло, з крамничок повиринали люди з довгими гаками і почали закривати на ніч вітрини. Кілька хвилин з вулиці було чути брязкіт і ляскіт металу, ніби в сотнях замків спускали ґрати на воротях. Один за одним спалахували жовті вуличні ліхтарі, й Натаніель побачив, як вікна над крамницями затуляються шторами. Вулицею з гуркотом проїздили автобуси — їхні віконця так само світились. Тротуарами поспішали додому пішоходи.

А Бартімеуса досі не було. Натаніель нетерпляче походжав темною холодною кімнатою. Це чекання неабияк сердило його. Він знову почувався безсилою іграшкою в руках долі. Знову все. як завжди. Щоразу в критичний момент — від минулорічного Лавлейсового нападу до вчорашнього вбивства пані Андервуд — хлопчина був безпорадний, 1 це дорого йому коштувало. Однак відтепер усе зміниться. Більше його ніщо не стримує — йому нема чого втрачати. Коли джин повернеться, він...

— Вечірній випуск! Останні новини! — долинуло з вуличної темряви.

Натаніель притулився обличчям до крайнього зліва вікна й побачив, як над тротуаром, погойдуючись, пливе кволий вогник ліхтарика. Ліхтарик висів на довгій жердині, прилаштованій до візка. Той самий хлопчина—газетяр.

Якусь хвилину Натаніель стежив за ним і вагався. Власне, в купівлі нового номера газети не було жодної рації: навряд чи за день щось змінилося! Та водночас «Таймс» залишався єдиною ниточкою між Натаніелем та довколишнім світом. Можливо, з газети він дізнається щось нове — про розшук його самого чи про конференцію. До того ж читання — хоч якесь заняття, інакше він тут збожеволіє з нудьги. Хлопець пошукав у кишені і перевірив, скільки в нього є дрібних. Наслідок перевірки остаточно зміцнив його рішення. Обережно ступаючи — в будинку вже було темно, — хлопчик дістався до сходів, спустився на перший поверх, відсунув погано прибиту дошку й вислизнув до провулку.

— Газету, будь ласка!

Натаніель спіймав хлопчину—газетяра, коли той завертав із своїм візком за ріг. Кашкет у нього був відсунутий на потилицю, й на чоло спадало пасмо білявого волосся. Хлопчина озирнувся і всміхнувся щербатим ротом.

— О, це знову ти! Ще досі тиняєшся вулицями?

— Дай мені газету, — Натаніелеві здалося, що хлопчина придивляється до нього, й він швидше простяг монети. — Не хвилюйся, гроші в мене є.

— Ти сам не хвилюйся, друже. Біда тільки в тому, що я вже спродався, — газетяр кивнув на порожній візок, — Щоправда, тобі пощастило: може, щось залишилось у мого приятеля. В нього місце не таке вигідне, як у мене.

— Гаразд, не треба. — Натаніель зібрався йти.

— Стривай—но! Він зараз прийде. Зачекай хвилинку. Ми з ним бачимося щовечора біля «Кінської голови». Це трохи далі, за рогом.

— Ну.. — Натаніель знову завагався. Щомиті міг повернутися Бартімеус, а він наказував хлопцеві не встрявати в халепи. Наказував? Хто?! Хто з них, власне, хазяїн? Урешті, тут тільки й діла, що завернути за ріг. Нічого не станеться.

— Гаразд, — сказав Натаніель.

— От і добре. Ходімо.

Хлопчина—газетяр рушив уперед. Колеса його візка рипіли й підстрибували на нерівній бруківці. Натаніель простував поруч.

Провулок був майже безлюдний, і дорогою хлопцям ніхто не зустрівся. Вуличка за рогом виявилась іще тихішою. На ній стояла таверна — потворна приземкувата будівля з пласким дахом та сірими тинькованими стінами. Над дверима бовваніла не менш потворно намальована вивіска з такою ж приземкуватою конякою. Біля входу Натаніель помітив кулю— шпигуна і зупинився.

Хлопчина-газетяр, здається, помітив це.

— Не бійся, до шпигуна ми не підемо. Він стежить лише за дверима... ну, ще й для страху тут висить. Тільки це все одно марно, бо до «Кінської голови» заходять із чорного ходу. А ось і мій друзяка Фред.

Від вулиці відходив ще один затиснутий між двома будинками провулочок. Біля нього розташувався інший візок. За ним у затінку стояв, притулившися до стіни, довготелесий парубійко в чорній шкірянці. Він замислено гриз яблуко й поглядав на хлопців примруженими очима.

— Привіт, Фреде! — радо гукнув газетяр. — Ось я привів до тебе одного хлопця.