Julia Shperova - Хімера, Julia Shperova

- Як був шмаркачем, так і залишився. Навіть людину не зміг обаяти, втекла від тебе, ледве розгледіла твої ікла...і власні.

Лютом не відповідав, але лич уже зловтішно продовжував.

- Тобто, я все ж таки вгадав. Ти сподіваєшся, що Ліліт оцінить твою допомогу хлопчику і пробачить колишні гріхи. Хитромудрий план, Мартіне, дуже непогано. Диви тільки, аби мені знову не довелося витягати тебе з застінок. - Лич досить усміхнувся і ця усмішка здалася страшнішою навіть за його розлютований погляд. Але Мартін Лютом не реагував на цей випад. Олексій продовжував.

- Ти питав мене про Раду. І в мене для тебе готова відповідь. Мені було цікаво. Я сподівався, у старого Бартона все вийде. Але, як показала практика, не тільки люди вміють все псувати. 

- Чому ж ти не пішов, коли Бартон покинув Раду?

- Мені все ще було цікаво. Як Картер вибереться з того багна, в яке вплутав всіх…Я залишився, тому що вважав всіх навколо нижчими за себе, гіршими за себе. Гадав, без мене ніхто не зможе пальцем ворухнути як годиться.

- А тепер вже так не вважаєш?

- Тепер це все несуттєво. Мені більше не цікаво. Майже нічого, - відмітив Олексій. 

- Так, у тебе все не як у людей, - відгукнувся Лютом.

- Але я й не людина, тож це не проблема для мене теперішнього. І...на цьому вважатимемо вечір одкровень завершеним, - мовив Олексій і, зробивши крок у найближчу тінь, зник з поля зору.

Мартін Лютом залишився один: пустельний нічний парк, лавки, що заіндевели від низької температури, голі, мертві квіти. Самотній ліхтар давно вже згас. І нікого навколо, тільки він один нерішуче завмер посеред цієї порожнечі. За мить у парку вже нікого не було.

~~~   

Джеймс дійшов до свого стола у класі і завалив його підручниками. Почався клас біології і містер Леймен поставив на свій стіл відпрепаровану жабу без голови - видовище не для слабкодухих. Джеймс відкрив підручник і прочитав тему: "Рефлекторні реакції та роль рецепторів у них". Він зовсім невчасно уявив себе на місці жаби без голови - йому теж могли її відірвати. В прямому сенсі слова.

Придушивши цей хвилинний напад паніки, він влаштувався за столом, як раптом відчув, як у грудях його розростається щось гаряче, опалююче і обплітає його зсередини; дихати було нестерпно боляче, наче замість повітря він намагався вдихнути лаву. Джеймс здригнувся і інстинктивно знайшов очима Пітера, шукаючи підтримки. Але той не дивився на друга і не помітив його погляду.

Біль пройшов так само швидко, як і почався.

Джеймс працював над лабораторною, намагаючись не звертати ні на кого уваги, зосередившись на рішенні, як за мить жар і біль повернулися з подвоєною силою стиснувши все всередині; Джеймс не стримав здавленого зойку і стиснув сорочку на грудях у кулаку.

- Містер Брістоуле, ви в порядку? Джеймсе? - голос містера Леймена долинав звідкись здалеку. - Що з вами?

- Я в порядку, - ледь чутно озвався той. Біль звузив його сприйняття до однієї точки перед його очима і він не помітив, що вся увага класу прикута до нього одного.

- Мені треба вийти, містере Леймен, - вимовив Джеймс, стримуючи біль пальцями, впиваючись пальцями в груди.

- Так, звичайно, Брістоуле. Здайте ваше завдання та прошу вас пройти в медпункт. Ви можете дійти самі?

Не дивлячись ні на кого Джеймс миттю залишив клас, його серце билося як божевільне, віддаючись у вухах важким стукотом. Він не бачив, як занепокоєно Пітер дивився йому вслід. Джеймс зупинився за найближчим кутом і розірвавши комір сорочки, став глибше дихати, відчуваючи як потроху проходить цей ріжучий біль. Відпочившись, Джеймс вибіг з коридору на свіже повітря; голова вже майже не паморочилася.

У медпункті Джеймс збрехав, сказавши, що в нього різко розболілася нога і його відпустили додому, наказавши відпочивати. Він не міг чекати, поки Пітер зможе відвезти його і зловив автівку. Його знову почало тіпати, дихання стало уривчастим, знову накотили нудота і озноб.

Вже наблизившись до парадних дверей свого будинку, він почув швидкі кроки позаду. Джеймс різко обернувся, його серце в паніці пропустило кілька ударів.

- О боже, ти мене налякав! Що ти тут робиш?

- Ти так швидко втік з уроку, що я сам злякався, ми всі злякалися! - Пітер у розстебнутій куртці кинувся до друга. - Що з тобою трапилося?

- Я не знаю що це. Але…я стояв біля дошки і раптом ніби ще раз впав зі скелі, було дуже боляче.

- Це посттравматичний синдром?

Джеймс тільки похитав головою.

- Як ти тут взагалі з’явився? Я маю на увазі, ти повинен бути на уроці.

Пітер насмішкувато посміхнувся, переконавшись, що Джеймс не збирається падати замертво.

- Ти теж, між іншим, - від морозу щоки Пітера почервоніли і він здавався збентеженим. - Я можу бути переконливим, якщо захочу. За моїми словами, без мене тобі не дістатись додому живим, Брістоуле.

- Ти набрехав містеру Леймену? Серйозно? Втік з лабораторки? Хто ти і що ти зробив з Пітером Робустсоном?

- Не зовсім. Адже ти справді міг помирати, красунчику.