Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

принесений під цю оказію в лабораторію годинник відбиває кожну чверть години. Геспер бурмоче чи то молитву, чи то закляття, і з кожною строфою він, здається, сірішає, гасне та маліє. А місяць — навпаки: росте та повнішає все більше і стає все яскравішим. Свіже сяйво заливає підвал, танцює на обличчях, то посилюється, то пригасає.

— U-we szofar gadol jitaka, we-kol dmama daka jiszama. U-mal’achim jechafezun we-chil u-re’ada jochezun. U-mal’achim jechafezun we-chil u-re’ada jochezun[51].

Ян Азриель похитується в молитовному трансі, місячний відблиск тінями лягає на його обличчя, поглиблюючи зморшки. Рабин зараз має такий вигляд, наче йому виповнилося всі сто двадцять років. Він впадає у сонливість, хрипить, наче якийсь химерний кінь, з губ тече слина, худі руки рефлекторно стискаються на держаку обруча, гнучись під тягарем чавуну. В його очах палахкотить вогонь яскравіший, ніж в алхімічному горнилі, й у вогні цьому є щось від пекла. Геспер творить — а творити означає виходити поза межі себе.

Незважаючи на спеку, Толпі зробилося холодно від страху. На поверхні місяця з’явилися перші темні плями, як на цибулі, яку печуть над полум’ям, і плями ті склалися в абрис обличчя. Знайомого обличчя. Великий рот, широкі брови, очі, напівприкриті повіками, схожими на пелюстки квітів. Аделя чи Мадам? А хто ж би зрозумів?

Коли Толпі це побачив, він прийняв рішення.

— U-che-cel ower u-che-anan kale. U-che-ruach noszewet u-che-awak poreach. We-cha-chalom ja'uf[52].

Годинник відбив пів на дванадцяту.

Надсадно дихаючи — хрип виривався із самих надр його грудей, — рабин упав на підлогу. Важкий обруч із гуркотом кудись покотився. Старий вихрест посірів, помертвів та якось викривився; коли за допомогою Тифона він нарешті звівся на ноги, що тремтіли, наче у тільки-но народженого лошати, то сягав Толпі ледве до пояса.

Але хлопець на нього не дивився — прикипів поглядом до місяця, великого і свіжого, такого, що тільки взяти та стиснути — і потече по руках сяючий сік. Хотілося його з’їсти. Місяць був тендітним і молодим, геть не схожим на попередній, витертий та зужитий, який Толпі виловив лише два тижні тому. Два тижні — а майже як ціла вічність.

— Накрийте його чимось. Швидко. Немає часу, — кожне слово з натугою вихоплювалося з вуст єврея, наче чіплялося шпичаками.

Толпі з Тифоном поспіхом накинули на місяць стареньку ковдру. Блиск пригас, але все ще сочився поміж товстими волокнами тканини. Ян Азриель Геспер намагався ще щось сказати, але слова не бажали виходити з його грудей, тож він лише тицьнув пальцем у напрямку дверей.

Тож — тепер. Тож — усе вже. Штовхаючи місяць, що плив над землею, вони втрьох зійшли високими сходами нагору.

У темному коридорі з малюнками німф та сатирів на них чекала пані Марія з ліхтарем та змінним одягом, перекинутим через руку. Вона обережно загорнула маленького пана Геспера у пильник, який був тепер завеликий і доволі гротескно виглядав на його тілі; старий скидався на опудало. Тифону вона витерла спітніле обличчя, а Толпі перехрестила прищавий лоб.

— Звідки хочете його випускати? — запитала костельним шепотом.

— З Тринітарської вежі, — хрипло відповів рабин. — З найбільшої висоти, з якої вдасться. Він полетить, перш ніж до нього дістануться гайворони.

— Будьте обережні. Чекаю на тебе, Ясю.

Старий у відповідь поцілував спрацьовані руки дружини. Увесь затятий, злий відчай останніх двох днів цілком з нього випарувався, залишивши по собі лише позбавлену барв утому. Ян Азриель Геспер тепер став просто старим, утомленим чоловіком, який пробуджував у Толпі лише співчуття; хлопець уже прийняв рішення щодо певних речей, і ніщо не могло змусити його змінити свої наміри.

А надворі спав змучений неспокоєм Люблін. Вулиці Старого Міста тонули в темряві ночі. Все здавалося таким, наче вже ніколи й нічого не повинно було статися. Не було ані страху, ані надії.

Золотою вони дісталися до Ринку, звідки до вежі було кілька кроків — йшли переважно по пам’яті, послуговуючись відчуттями, бо в темряві майже нічого не бачили. Якийсь годинник, певно на ратуші, тричі бамкнув. За чверть до опівночі.

Вони вже встигли зійти на мури, коли нічний вітер приніс до них запах гнилі та прілого листя. Від Краківського передмістя долинув дивний шум, наче подуви різкого вітру.

— Наближається, хррр, — захрипів Геспер.

— Ясю, благаю, давай відпустимо його тут… — Тифон тремтів, наче холодець.

— Не тут, не тут, хррр. Він не полетить. Відпустимо нагорі.

Вежу оповивала темрява, розріджена біля вершини сяйвом від віркунів. Стривожені істоти, намагаючись проникнути досередини, попискували, наче ластівки, і неспокійно шурхотіли. Шукали притулку всередині дзвонів та у закамарках під дерев’яними кроквами.

Геспер разом з Тифоном і Толпі штовхали місяць нагору. Старий швидко втомився, і товстун, хоча й сам уже засапався, взяв його на руки; колишній рабин повис у нього на згині ліктя.

Назовні чорний жах обліплював світ.

Сходи, здавалося, тягнуться в нескінченність. У Толпі кров стугоніла у вухах, йому здавалося, що коли годинник на ратуші відіб’є північ, станеться щось жахливе. Хлопець притискав до грудей закутаний у ковдру місяць, але той дивним чином його відштовхував, як взаємно відштовхуються однакові полюси магніту. За кілька кроків позаду Тифон сопів і збентежено щось бурмотів; може — молився. Слід від поцілунку палав на чолі Толпі живим вогнем, але він не міг відступити, не міг втекти й не зробити того, що намислив.

Бо чи мало, врешті-решт, якесь значення, що місяць, замість того, щоб повиснути на небі, висітиме у кришталевих садах Мадам? Вона була вродливою і доброю — напевне, мала бути доброю, і вже точно була кращою від цього рабина та розкислого товстуна; Мадам нагадувала Аделю, яку ці двоє так страшенно скривдили.

Але Тифон усе ще загороджував шлях для відступу, не було як втекти із сріблястим трофеєм. Залишався лише один шлях, хоча на саму думку про нього в Толпі стискалося горло.

Засапавшись, вони вийшли на балкон, який оперізував верхівку вежі. Сонне місто лежало за сотню ліктів унизу, схоже на струп на сплячому тілі землі або на виморену цілоденною працею тварину. Толпі судомно вхопився за краї ковдри. Місяць висів на висоті його обличчя — просто схопити за ковдру, схопити міцно, й не відпускати, а тоді стрибнути вперед, у простір. Місяць полетить сам. Аби лише в правильному напрямку, на захід, до Краківського передмістя, де, за словами Мадам, стояв її будинок. Він впізнає, авжеж, впізнає той будинок. Приземлиться перед ним або, скоріш за все, на даху. Мадам спочатку здивується, а потім обійме його і пригорне до своїх ванільних грудей,