Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

не тільки ззовні, а й до найдальших глибин свого єства, і водночас бути митцем? Чи міг би, наприклад, Т. С. Еліот потай бути тупим у своїх глибинах, і чи могло б його твердження, мовляв, особистість митця не має значення для його творчості, бути не чим іншим, як хитрощами, які мали приховати властиву йому тупість?

Можливо, але Джон не вірить у це. Якщо дійде до вибору, кому треба вірити — Вайльду чи Еліоту, він обере Еліота. Якщо Еліот обирає видаватися тупим, одягати костюм, ходити на роботу до банку і називати себе Дж. Альфредом Пруфроком[39], це, безперечно, маскування, елемент необхідних хитрощів митця за сучасної доби.

Інколи задля відпочинку від ходіння по міських вулицях Джон відступає до Хемпстедського парку. Повітря там лагідне і приємне, на стежках повно молодих матерів, що возять коляски або базікають, поки їхні діти бавляться. Який мир і вдоволеність! Він уже звик не терпіти віршів про бруньки, які розпукають, квіти й подуви вітерцю. А тепер, у країні, де написано ці вірші, починає розуміти, якою глибокою може бути радість, коли повертається сонце.

Якось у неділю пополудні, втомившись, Джон склав піджак як подушку, розтягся на моріжку й поринув у сон або напівсон, коли свідомість не покинула його, а немов ширяла над ним. То був стан, якого він ще ніколи не знав: здається, в самій своїй крові він відчував ненастанне обертання землі. Далекі крики дітей, пташиний спів, дзижчання комах — усе це набуло сили і поєдналося в пеан радості. Його серце розкрилося. «Нарешті! — подумав він. — Нарешті настала мить екстатичної єдності з Усім!» Боячись, що ця мить зникне, Джон намагається зупинити уривки думок, намагається просто бути провідником до великої універсальної сили, що не має назви.

Цей дивовижний стан тривав, за годинником, лише кілька секунд. Та, підвівшись і обтрусивши піджак, Джон почувся відродженим і оновленим. Він приїхав до великого похмурого міста, щоб його випробували і змінили, і тут, на цій латці зелені під лагідним весняним сонцем, раптом, на його подив, почався процес перетворень. Якщо він і не переродився цілковито, то принаймні благословенний відтепер натяком, що належить цій землі.

15

Треба знайти способи ощадити гроші. Комірне — найбільша витрата Джона. Він публікує оголошення в призначеному для таких речей відділі хемпстедської місцевої газети: «Доглядач будинку, відповідальний фахівець, пропонує свої послуги на довгий або короткий термін». Двом відвідувачам, які відгукнулися на оголошення, Джон назвав як свою робочу адресу компанію «ІВМ» і сподівається, що вони не перевірятимуть. Він намагається створити враження суворої порядності. Ця акторська гра справляє досить добрий ефект, щоб його найняли на червень доглядати квартиру в Свісс-Котеджі.

Але, на жаль, він буде в квартирі не сам. Квартира належить розлученій жінці з маленькою донькою. Поки мати буде в Греції, під його наглядом перебуватимуть дитина та її нянька. Його обов’язки прості: забирати пошту, оплачувати рахунки, бути напохваті в разі непередбачених ситуацій. Він матиме окрему кімнату і доступ до кухні.

На обрії, крім того, є ще колишній чоловік. Він приходить щонеділі й забирає доньку. Він, як сказала Джонова господиня чи працедавець, «трохи запальний», і йому не слід «ні в чому попускати». А в чому, власне, той чоловік може захотіти дати собі волю, запитує Джон. Лишити дитину на ніч, відповідають йому. Нишпорити по квартирі. Забирати речі. Ні за яких обставин, хоч би що він вигадував, — значуще подивилась на нього господиня, — не слід дозволяти йому брати речі.

Тож Джон почав розуміти, навіщо він потрібний. Нянька, що родом із Малаві, — не так уже й далеко від Південної Африки, — цілком здатна прибрати квартиру, купити харчі, нагодувати дитину, водити її в дитсадок і забирати. Можливо, навіть здатна оплатити рахунки. А от нездатна вона чинити опір чоловікові, який донедавна був її працедавцем і якого вона досі називає паном. Робота, на яку він найнявся, — це насправді робота сторожа, треба охороняти квартиру та все майно в ній від чоловіка, який ще недавно жив тут.

Першого червня Джон найняв таксі й переїхав зі своєю валізою і течкою із жалюгідних околиць Арчвей-роуд до скромної елегантності Хемпстеду.

Квартира велика і простора, у вікна світить сонце, на підлозі м’які білі килими, на книжкових полицях повно привабливих книжок. Анітрохи не схоже на те, що Джон поки що бачив у Лондоні. Він не йме віри своєму щастю.

Поки він розпаковував речі, дівчинка, його нова підопічна, стояла в дверях кімнати і приглядалася до кожного його руху. Досі він ще ніколи не доглядав дитини. Чи має він, оскільки в певному розумінні ще юний, якийсь природний зв’язок із дітьми? Повільно, впевнено, прибравши найзаспокійливішу усмішку, він зачиняє перед нею двері. За мить дівчинка розчахує їх і повагом далі вивчає його. «Це мій дім, — здається, каже вона, — що ти робиш у моєму домі?»

Звати її Фіона. Їй п’ять років. Трохи згодом він намагається заприязнитися з нею. У вітальні, де грається дівчинка, стає навколішки і гладить кота, величезного, млявого кастрованого самця. Кіт терпить, як його гладять, бо терпить, як виявилося згодом, будь-які знаки уваги.

— Може, котик хоче молока? — запитує він. — Може, дати котику трохи молока?

Дівчинка не ворушиться, немов і не чує його.

Джон іде до холодильника, наливає молока в котячу миску і ставить перед котом. Кіт форкнув на холодне молоко, але не п’є.

Дівчинка обв’язує мотузочком ляльок, потім напихає їх у мішок для брудної білизни, згодом виймає. Якщо це гра, він не може здогадатися про її значення.

— Як звуть твоїх ляльок? — запитує він.

Дівчинка не відповідає.

— А як звати оту бридку ляльку? Бридуля?

— Ця лялька не бридка.

Джон капітулює:

— А тепер я повинен працювати, — каже він і виходить.

Няньку йому сказали називати Теодорою. Сама Теодора ще не розкрила, як називатиме його; безперечно, не паном. Вона займає кімнату в кінці коридора, поряд із кімнатою дівчинки. Зрозуміло, що ті дві кімнати і пральня — її провінція. Вітальня — нейтральна територія.

Теодорі, як припускає Джон, років сорок із гаком. Вона служить родині Меррінґтонів ще з часів їхнього останнього перебування в Малаві. Запальний колишній чоловік — антрополог; Меррінґтони здійснювали в Теодориній країні наукові дослідження: записували музику різних племен і збирали музичні інструменти. Теодора невдовзі стала, за словами місіс Меррінґтон, «не просто хатньою помічницею, а другом». Її привезли до Лондона, бо малá дуже прив’язалася до неї. Щомісяця Теодора посилає додому свою платню, яка дає змогу годувати, одягати і вчити в школі її