Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

їхньою улюбленою справою). Жінок і дітей замикають у школі. Чоловіків відводять на ферму й заганяють до підвалу. Починається нескінченне очікування, тяжка тривога гризе людям серце. Замкнуті в школі діти плачуть. У селищі скаженіють німці. Вони грабують і спустошують усі дев’яносто шість житлових будинків, не минаючи жодної з громадських споруд, зокрема й церкви. Книги й картини — речі, які поліціянти вважають непотребом, — викидають із вікон, складають на майдані на купу й підпалюють. Решту — радіоприймачі, велосипеди, кравецькі машинки — забирають собі… Це триває кілька годин, а коли закінчується — Лідіце перетворюються на руйновище.

О п’ятій годині ранку мешканців знову виводять. Перед очима людей постає сплюндроване селище й поліціянти, які ще бігають з криками по вулицях і хапають усе, що можуть. Жінок і дітей заганяють у вантажівки, що вирушають у напрямку сусіднього міста Кладно. Для жінок воно стане етапним пунктом на шляху до концтабору Равенсбрюк. Дітей розлучать із матерями й потруять газом у таборі смерті в Хелмно, окрім тих небагатьох, яких визнають придатними до онімечення й віддадуть на виховання до німецьких родин. Чоловіків збирають біля стіни, до якої приставлено матраци. Наймолодшому з в’язнів — п’ятнадцять років, найстаршому — вісімдесят чотири. Німці відбирають п’ятьох, ставлять їх до стіни й розстрілюють. Потім наступних п’ятьох і так далі. Матраци потрібні, щоб кулі не рикошетили. І все ж поліціянти мають у таких справах значно менше досвіду, ніж есесівці з айнзацгруп. Поки відтягнуть трупи, поки поміняють розстрільну групу — із такими затримками це ніколи не скінчиться, минають години, протягом яких кожен чекає на свою чергу. Щоб було швидше, вирішують розстрілювати по десять чоловік. Голова селища, який змушений називати ім’я кожного чоловіка перед стратою, потрапляє до останньої десятки. Завдяки йому розстрілу уникають дев’ять чоловіків, немісцеві, які гостювали в друзів і не встигли поїхати до комендантської години або просто лишилися переночувати. Утім, їх однаково стратять у Празі. Коли з нічної зміни повернуться дев’ятнадцять робітників, вони побачать розграбоване селище, порожні домівки без їхніх родин і ще теплі трупи їхніх друзів. А оскільки німці досі в Лідіце, то цих дев’ятнадцятьох також негайно розстріляють. Живими не лишать навіть собак.

Але це ще не кінець. Гітлер хоче зігнати на Лідіце всю свою лють, усе своє прагнення помсти й надати цьому вчинкові символічного значення. Розчарування, викликане неспроможністю Райху знайти й покарати вбивць, спричинює всеохопну істерію, що не знає меж. Наказано стерти Лідіце з лиця землі. Дослівно. Цвинтар осквернено, сади викорчувано, усі будівлі спалено, а землю посипано сіллю для певності, що тут більше нічого ніколи не виросте. Лідіце перетворюється на велетенське багаття. А на підході вже бульдозери, які їдуть сюди, щоб зрівняти із землею навіть руїни. Не повинно лишитися жодного сліду, навіть місце, де стояло селище, має зникнути з людської пам’яті.

Гітлер прагне показати, чого може коштувати виклик Райхові, і Лідіце править йому за покутну жертву. Однак він припускається величезної помилки. Що фюрер, що всі працівники нацистського державного апарату вже давно втратили відчуття міри, і, навмисно даючи розголос знищенню Лідіце, ніхто не подумав про те, який міжнародний резонанс матиме цей учинок. Досі нацисти хоч і не надто намагалися приховати свої злочини, та все ж не виставляли їх напоказ, що давало змогу тим, хто цього хотів, заплющувати очі на істинну природу гітлерівського режиму. Після Лідіце маску було скинуто, і перед усім світом постало справжнє обличчя нацистської Німеччини. Найближчими днями Гітлер це усвідомить. Цього разу оскаженіє вже не його зграя есесівців, а міжнародна спільнота, думка якої виявилася набагато потужнішою, ніж фюрер досі гадав. У радянських газетах пишуть, що відтепер люди йтимуть у бій із назвою Лідіце на вустах. І газетярі мають рацію. В Англії шахтарі з Бірмінгема збирають пожертвування на майбутню відбудову містечка. Саме вони вигадують лозунг, який облетить увесь світ: «Лідіце житиме!». У Сполучених Штатах, Мексиці, на Кубі, у Венесуелі, Уругваї, Бразилії перейменовують майдани, квартали й навіть села, називаючи їх «Лідіце». Індія та Єгипет офіційно висловлюють свою солідарність. Письменники, композитори, драматурги й кінорежисери віддають шану Лідіце у своїх творах. У газетах, на радіо й телебаченні тільки й мови, що про Лідіце. Міністр військово-морських сил США заявляє у Вашингтоні: «Якщо наступні покоління запитають нас, чому ми воювали в цій війні, ми розповімо їм історію Лідіце». На бомбах, які літаки союзників скидають на німецькі міста, фарбою пишуть назву селища-мученика, а на Східному фронті радянські солдати роблять те саме на баштах танків. Гітлер, чинячи як звичайний психопат, яким він, власне, і є, а не як очільник держави, яким він, на жаль, також є, зазнає нищівної поразки там, де вважав себе майстром: до кінця місяця пропагандистську війну на міжнародному рівні буде безповоротно програно.

Але 10 червня про це ще ніхто не здогадується: ні фюрер, ні насамперед Ґабчик із Кубішем. Почувши про знищення селища, обидва десантники жахаються і впадають у розпач. Почуття провини гризе їх більше ніж будь-коли. І хай скільки вони переконують себе, що виконали свою місію, що Бестія мертвий, що вони звільнили Чехословаччину й увесь світ від одного з найжахливіших чудовиськ, товаришам здається, ніби вони власноруч убили всіх мешканців Лідіце, а доки вони самі живі, Гітлер не заспокоїться і репресії триватимуть без кінця-краю. Сидячи в крипті, хлопці перебирають у своїх бідолашних головах, що розколюються від нервового напруження, усі варіанти й доходять рішення, яке одне видається їм можливим: здатися. У їхніх запалених мізках виникає божевільний план: вони попросять Емануеля Моравця, цього чеського Лаваля, прийняти їх. Ввійшовши до кабінету, вони покладуть на стіл лист, у якому візьмуть на себе відповідальність за вбивство Гайдріха, потім застрілять Моравця й застріляться самі. Знадобилася вся терплячість, уся приязність, наполегливість і дипломатія лейтенанта Опалки, Вальчика та решти товаришів, які також переховуються в крипті, щоб відрадити Ґабчика й Кубіша від цього безтямного плану. По-перше, його технічно неможливо виконати. По-друге, німці просто не повірять у правдивість написаного в листі. І нарешті, якщо навіть удасться реалізувати цей план, терор і масові вбивства, які почалися задовго до смерті Гайдріха, триватимуть і після їхньої загибелі. Нічого не зміниться. Їхня жертва буде марною. Ґабчик і Кубіш ледве не плачуть від люті й безсилля, але зрештою таки дають себе переконати. І все ж вони не вірять, що смерть Гайдріха прислужилася бодай чомусь.

Можливо, я саме тому й пишу цю книжку, щоб пояснити їм: ви помиляєтеся.

241