Вікторія Вецька - Закохай мене в себе , Вікторія Вецька

Зараз підготую всі документи і поїду до Максима в лікарню. Погодую його своїм супчиком! Сподіваюся, він швидко одужає, бо контактувати з Назаром зовсім не хочеться. На всі його дурнуваті розіграші в мене нервів не вистачить.

Я швидко закінчила з паперами і поспішила до лікарні. Дорога тягнулася нескінченно довго, а думки про Назара все ще крутилися в голові, яким на зміну прийшли думки про коханого, як тільки я переступила поріг лікарні.

Максим

Прокинувшись від ніжного дотику коханої, я відчував, як нова енергія заповнює моє тіло. Лише вона вміє дати мені силу продовжувати боротьбу зі своїми стражданнями. Хоча біль і дискомфорт все ще присутні, але її присутність робить їх менш відчутними. Вона ніжно поцілувала мене, і дістала зі свого пакету контейнер, з якого вона вправно перелляла суп до тарілки. Аромат цього супу змусив мій шлунок забурчати.

— Я приготувала тобі курячий бульйон! Він повинен допомогти тобі набратися сил на одужання, — лагідно сказала Мирося, утримуючи в руках тарілку і ложку.

— Ти вперше, щось для мене приготувала! А говорила, що нічого готувати не будеш, — вражено промовив я, трохи піднімаючись з ліжка.

— Плани де що змінилися, — відповіла вона і, не чекаючи, набрала ложкою бульйон, піднісши його до моїх уст.

— Я можу і сам, — промовив я.

— Так давай їж і не говори, — відповіла вона з посмішкою.

Спроба опиратися виявляється марною. Її увага та турбота — мої найбільші витоки у цьому морі самотності. За мною так дбали лише двоє: сестра та мама Лара, але це було лише тоді, коли я був хворий. Повернувшись до свідомості, мої думки знову були направленні на неї та батька. Я марив про те, щоб зрозуміти її, відчути себе на її місці, але це поки не вдається. Що керувало нею, коли вона лягала в ліжко батька? При цьому навіть не маючи сексуальних стосунків з чоловіками. Я не можу цього засвоїти! Вона і батько. Зважаючи на те, що доля ніколи не була милостивою до мене, без цієї таємниці моє життя було б порожнім. Як далі жити? Як прийняти це?

Ці думки поглинають мене настільки, що я, навіть, не можу насолодитися тим, як ніжно і мило мене годує Мирослава. Кожен раз, коли я бачу її, мої думки опиняються тільки в одному місці: вона та батько. Ми повинні поговорити про це. Хочу знати, чи кохає вона мене насправді. Якщо ні, то чи є сенс продовжувати наші стосунки? Зараз я настільки розгублений, що, можливо, буде легше повірити в те, що вона мене не кохає, ніж в те, що кохає.   

— Мирославо, ти кохаєш мене? — запитав я, вкрай напружено вдивляючись в її обличчя.

Кожен її мімічний рух, кожен тремтячий нерв, буде важливим камінцем у мозаїці її відповіді.

Мирося мовчала, здавалося, вона шукала відповідь у своїй душі. Через кілька безмовних хвилин вона нарешті промовила.

— Я кохаю тебе, — вимовила вона.

Моє серце враз стало битися швидше, ніж коли-небудь раніше. Вона сказала, що кохає мене! Цей момент перевершує усі мої очікування.

Це зізнання добряче вплине на моє рішення. Якщо вона мене дійсно кохає, то я не покину її, не зроблю їй боляче. Я постараюся пересилити себе, переступити через усе, що я дізнався. Головне, щоб на це все мені вистачило сили. Я хотів би залишити думки про Мирославу і батька, але вони, як нав’язливі мухи, все лізуть і лізуть в мою підсвідомість.

— А ти пробачиш мене, за те що в мене були стосунки з твоїм батьком? — запитала вона, її очі виразно відображали схвильованість і тривогу. Це питання турбувало її дуже сильно.

— Я одужаю, і ми обов’язково про це поговоримо! Просто дай мені час! Це не так легко прийняти, — відповів я, беручи її за руку, спробуючи передати їй свої емоції.

— Мені не приємно згадувати це, і я бажала б, щоб це було якимось страшним сном. Та тоді до мене ніхто не ставився так добре, як він, і я закохалася. Але згодом я дуже пожалкувала про це. А ти кращий за свого батька в усіх сенсах, у будь-якому відношенні, і кращого за тебе, я просто не знаю. Розумію, наскільки тобі зараз важко, але я щиро прошу вибачення, хоча знаю, що це не зцілить твою душевну рану. Але все, що я можу зробити зараз, — це висловити своє кохання та турботу.

Я нічого не промовив, лише віддавався думкам, пильно спостерігаючи за нею, але вона відвернула свій погляд, мовчки шукаючи втіху у віддаленому куточку кімнати. Можливо, вона відчуває сором за те, як все склалося. Відмовляється дивитися мені в очі, бо боїться знайти там осуд. Так спочатку я засуджував її, але тепер бажаю зрозуміти. Але чи зможу я це зробити? Навіть сам не знаю. Та важливо спробувати.