Віолетта Котова - Серденько Змія, Віолетта Котова

Юля

 - Досить вже голубитись, пташенята!

- А ти не заздри. – пробубонів Олег, неохоче відірвавшись від мене.

 Я вийшла із машини, підійшла до хлопців, від сорому опустивши очі вниз, ніяковіла, бо не звикла цілуватися на людях, тим паче перед колишнім та дитиною, про присутність якої геть забула. Але Кирило схоже цим зовсім не переймався, здалося навіть зрадів побачивши нас разом, а Олеся зацікавлено грала в гру на планшеті й наче зовсім нічого не помітила.

- З Днем народження, Кіре! – я знову ніяковіла, бо розгубилася не знаючи як правильно себе вести в присутності цих двох. Наче, коли вітають, цілують у щоку, я дійсно не знала що мені робити. Кирило вирішив все сам, нахилився й поцілував мою щоку.

- Дякую! – мабуть, він розумів причину моєї скутості, тому брав ініціативу до своїх рук. – Ходімо в будинок, пташенята! Познайомлю Юлю з гостями.

- Почекай. – втрутився Олег та побіг, щось шукати в багажнику. – Подарунок треба забрати.

- Ти ще й подарунок мені привіз?! – а тоді схилився до мене й каже: - Для мене найкращий подарунок бачити вас щасливими разом. – підморгнув своїм одним оком й посміхнувся.

- Тепер ходімо! – взяв доньку за руку з одного боку, а мене з іншого. Я вхопилася наче за рятувальну соломину. – Не хвилюйся, серденько! Все добре. – прошепотів мені на вухо.

 Ми увійшли всередину великого затишного будинку, де приємно пахло домашнім затишком та їжею. Пройшли великий коридор та потрапили до вітальні, де вже стояв щедро накритий стіл, біля якого ще порались дівчата, а трохи далі грали діти. Певно молодші, бо через кілька секунд по сходах спустилися двоє хлопчаків старших, один років восьми, а інший десь п’ятнадцяти.

- Проходьте. – вигукнув Кирило. – Дівчата, до нас гості приєдналися.

- О, Олег! – вигукнула одна з дівчат. – Привіт! Леся, моя маленька квіточка, заходь.

- Я вже доросла, а не маленька! – відповіла Леся.

- Ну звісно, ніхто не сумнівається. – сказав один зі старших хлопців й розреготався, Леся одразу ж кинула рюкзак і побігла за ним, поки той з гучними криками та реготом втікав.

- У нас тут весело, проходь. Ти Юля?

- Так.

- Я Люба, дружина Кирила, але мені здається ми знайомі.

- Так, знайомі. Вітаю з іменинником!

- Олеже! – до вітальні зайшла інша дівчина та кинулася обіймати Олега.

- Привіт! – бовкнув трохи зніяковівши, але теж обійняв та поцілував у щоку.

- А це та сама Юля, так?

- Так. – кивнув він.

- Я Ліка, дружина Сергія.

- Приємно познайомитись. – всміхнулась у відповідь.

- Я бачу, ти користуєшся тут популярністю… - сказала Олегу тихенько, коли Ліка нарешті його відпустила.

- Мені здалося, або в твоєму голосі чути нотки ревнощів? – в його голосі дзвеніла надія.

- Можливо… - відповіла, а тоді відсторонилася і сіла у велике крісло, розглядаючи кімнату.

 Коли всі нарешті зібралися у вітальні, Кирило покликав команду за стіл.

- Ну ми вже будемо їсти сьогодні, чи ні? – вигукнув він.

- А ти як завжди, вічно голодний. – не втрималась Ліка.

- Таку форму треба підтримувати. – окреслив свій стан рукою, а він й справді був чималим, після лікування майже вдвічі виріс у розмірах.

- Шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок. – приєдналася до розмови Люба.

- Або через інший орган. – на цей раз втрутився Сергій.

- Який ти розбещений. – хіхікнула Люба.

- Я мав на увазі мозок! Хто з нас ще розбещений, га?

- Так все! – Кір всівся на головне центральне місце за столом та наповнив чарки чоловіків прозорою рідиною з хрустальної пляшки. – Готовий приймати подарунки. – реготнув він. – З днем народження мене! – ніколи не відрізнявся скромністю. Всі приєдналися вигукуючи різні привітальні слова. Цікава компанія, але я поки ще себе почувала не в своїй тарілці…