Віолетта Котова - Серденько Змія, Віолетта Котова

Олег

 Юля злилася на мене, це було очевидно, не зрозумів би тільки повний дурень, і вона мала на те право. Я її не осуджував за таку поведінку, хоча відчував, що її почуття до мене не змінилися. Гадав буде хвилюватися про того козла Стаса, а ні, він її не цікавив. Якби нічого не залишилось в її серці, відшила б мене швидко, характер Юлі трошки вивчив, але не проганяла, як рівно і не підпускала дуже близько, намагаючись спілкуватися на відстані витягнутої руки.

 Собі поставив задачу, наступного разу, коли зроблю їй повторну пропозицію, Юля обов’язково повинна відповісти «так»! Те, що вона буде моєю дружиною, навіть не сумнівався, подарував їй час на ігри, нехай ще трошки поображається, все ж я винен і заслужив на цю кару. Готов був хоч отруту з її рук випити, аби вже скоріше пробачила і підпустила до себе. Хотіла вона того чи ні, але тепер я особисто возив її на роботу два рази на тиждень, в інші дні приїжджав просто погуляти ввечері, або відвезти до лікарні, у магазин тощо. Перші дні вона сперечалася зі мною, намагалася довести, що в моїй щоденній присутності немає потреби, але мою настирність не переграла, останнє слово залишалося за мною. Врешті решт Юля перестала пручатися, і ми просто та весело проводили час, додому поки не кликала, я не просився, вирішив не тиснути, потерплю ще трошки. Але один неочікуваний сюрприз я таки влаштував, це все одно повинно було колись статися. Субота зазвичай у всіх нормальних людей вихідний, у нас же в підрозділі це був повноцінний робочий день. Я звільнився раніше, заїхав додому по донечку й поїхав до Юлі, заздалегідь попередивши, що на сьогоднішній вечір у нас планується святковий захід. Подробиць не розповідав, щоб не злякалася й не передумала. Вона вийшла з будинку, й одразу ж зустрілася зі мною поглядом, всміхалася, я радів що має гарний настрій, а значить і добре самопочуття.

- Привіт! – підійшла до мене близько, якась загадкова була.

- Привіт! – я не втримався, дозволив собі поцілувати не у щоку, як тепер було кожного разу, а у губи. Юля не підіграла, але й не відштовхнула, що для мене стало добрим знаком.  – Хочу тебе де з ким познайомити. – вона підняла брови у здивуванні, а я відкрив двері, з машини вистрибнула Олеся.

- Привіт! – сяяла беззубою посмішкою. – Я Леся, а ти?

- Привіт! Мене звати Юля! – вона тепло посміхнулась і протягнула руку малій, яка одразу зорієнтувалася й потиснула.

- Дуже приємно познайомитись!

- Мені теж! – я вирішив не втручатись у їх жіночий діалог, нехай без посередників поспілкуються.

- Ти подруга татка?! – посмішка Юлі стала ще ширше, вона зиркнула на мене скоса.

- Можна й так сказати. А ти значить, донька цього козака?

- Так. - вона обійняла мене за стегна. – Я ним пишаюся! – говорила з гордістю, ледь не задравши носа.

- Я теж. – відповіла Юля, а я трепотів та відчував, що став на крок ближчим до бажаного.

- А хто там у тебе в животику?

- Дитинка.

- Це й так зрозуміло, хто ж там може бути ще! – розсміялась мала. – Хлопчик, чи дівчинка?

- Я просила лікаря, щоб не розповідав мені. Нехай це буде сюрпризом.

- Ух ти! А мені цікаво. Коли дізнаєшся, розкажеш?

- Вона тебе одразу познайомить з дитинкою. – я вирішив втрутитись, бо знаючи свою малу, вона б не зупинилася, полюбляла багато говорити. – Поїхали, нас чекають.

- Так! Я і забула. – Олеся швидко застрибнула в машину.

- В тебе дуже мила донечка. Скільки їй?

- Сім років. Як на мене, на свій вік вже дуже розумна. – розсміявся я.

- Це ж добре. Зараз діти більш розвинуті ніж ми колись були. А куди ми їдемо?

- Нехай це буде сюрпризом. – посадив її до салону.

- Нехай буде так…

 Не зважаючи на затори, які сьогодні були більші ніж зазвичай у будній день, доїхали можна сказати швидко. Дорогою, Олеся щось торохкотіла, розважаючи Юлю, багато питала, розповідала, а я подумки радів, що дівчата знайшли спільну мову, адже найближчим часом їм прийдеться змиритися з тим, що скоро ми всі житимемо разом. Я вже продумав все, і вирішив купити будинок, поряд з Кириловим. Так, це звісно не те, що сам би збудував за своїми бажаннями, але поряд з друзями, й довго чекати не треба. Використав заощадження на які раніше планував купити квартиру, частину взяв у кредит й вже домовлявся про ремонт. Про це поки знав тільки Сергій та Кір, вони мене й вмовили. Дітям потрібен простір, то нехай так і буде. Потихеньку виринаючи з думок, під’їхав до будинку Кирила.

- Ось і приїхали! – Олеся не чекаючи вискочила з машини та побігла у двір.

- До кого?

- До Кирила, у нього сьогодні день народження, ми з тобою запрошені.

- Що?! – Юля аж зблідла.

- Серденько, ти чого?! Ви ж наче вже все з’ясували і залишилися друзями. – я нахилився ближче до неї. – Чи він збрехав мені?! – знав, що не збрехав, але не розумів, чому вона так злякалась.

- Ні, так і є. Але…

- Що?

- Ти мусив мене попередити! На свято без подарунка! – обурилася вона.

- Не хвилюйся, все продумано. Подарунок є. – всміхнувся я, не витримав, знову. Поцілував палко, гаряче, як давно хотів. Вона відповіла мені, нарешті! Міцно хапаючись тоненькими пальчиками за мій одяг, цілувала у відповідь пристрасно і віддано. Я упивався солодкими відчуттями радості, поки легкий стукіт у скло не відірвав від десерту. Поряд з машиною стояв Кирило, тактовно дивився в інший бік й іржав. Гівнюк.