Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Розділ 29

Напевно я на деякий час засинаю, бо коли наступного разу розплющую повіки, крізь щілину в пологу фургона бачу околиці рідного Моренаю.

На серці стає тепло та світло. Холод, що оселився всередині, потроху зникає. І почуття провини, страху і глухої безпросвітної туги, що роз'їдали немов кислота, змиваються лагідним теплом Джерела. Усміхнувшись, подумки тягнуся до цієї чистої, незамутненої сили, вбираю її немов губка, намагаючись вибілити плями на душі. І що ближче наш фургон до Джерела, то легше мені стає.

Починаю тихесенько вовтузитися у своєму коконі, намагаючись виплутатися з ковдри.

Сівард випростується, струшує головою і перехоплює мене надійніше.

― Як ти? ― хрипко питає.

Уважний погляд пробігається по моїй скуйовдженій маківці, заспаному обличчі й рум'янцю, що повернувся на щоки.

Старанно прислухаюся до власних відчуттів.

― Краще… Набагато…

Нарешті знаходжу зручне положення і виплутую руку.

― А сам ти як?

Відчайдушно хочеться провести долонею по його колючій неголеній щоці. Але стримую цей раптовий порив.

Фиркає. Знизує плечима. Ну, звісно... Такі "розваги" для нього звична справа...

Зовні лунають приглушені голоси. Тента, здається, зайняла моє місце на козлах, дозволивши нам залишитися наодинці.

Рівна дорога змінюється більш вибоїстою. І я розумію, що віз уже звернув у бік полів. Ще якихось десять хвилин, і ми на землі Отгріфів.

― Кас, ― дивиться рішуче. ― Ти можеш зараз кричати, обурюватись, сердиться і пручатись...

Насуплююсь. Мені вже не подобається початок пропозиції.

― Але я нікуди не поїду. Я залишаюся в Отгріфі!

Ошелешено кліпаю.

― Як залишаєшся? На якій підставі?

― Якщо тобі потрібна підстава, вигадуй її сама, ― трохи злиться, але намагається тримати себе в руках. ― Більше я тебе одну не залишу.

― Але так не можна… Мабуть…

Починаю активніше виплутуватися з ковдри. Не скажу, що я аж так проти того, щоб Сівард пожив у Отгріфі. Все-таки спокійніше, коли він поряд.

― Мені зараз не до пристойності, Касі, ― вже набагато спокійніше. ― Я хочу бачити тебе своєю дружиною. Та ти для мене й так уже давно дружина, і я про це не раз повторював. Але найбільше мені хотілося б, щоб ця сама дружина, моя обраниця, залишалася живою.

― Залишайся, звичайно, ― зітхаю. ― Але…

Відводжу погляд. Пальці нервово смикають край вовняної ковдри.

― Не думала, що це буде так швидко, ― знову зітхаю. ― Але якщо вже так склалося. Значить цього вечора на нас чекає непроста розмова, Сіварде.

Нервово кусаю губи.

Хмуриться. Дивиться підозріло.

― Перш ніж ти приймеш рішення, ти повинен про мене дещо дізнатися, ― так само уникаю дивитися в очі.

― Упевнений, нічого не може змінити мою думку.

Скептично хмикаю. Щось не віриться?

Віз зупиняється. Знайомі звуки двору відразу стають голоснішими. Ось кудахкають наші худі й трохи обскубані, але улюблені та виплекані Ірдою курочки, десь нявкає кішка ― улюблениця Чоульфи, тихо гавкають старі пси. Їх теж рука не піднялася вигнати, хоч вони й відслужили своє. І якщо цуценят та молодняк охоче розібрали, то четверо літніх брехунів нікому не потрібні. Знаю, це додаткові роти на наші голови. Але позбутися тварин, які роками служили вірою і правдою, мені просто не дозволяє совість й банальне людське співчуття.

Звичні звуки мимоволі викликають посмішку. Напруга відпускає. Ми в безпеці... Поки що...

Нас звичайно ж ніхто не чекає. Всі зайняті домашніми клопотами. Тому зустрічають фургон ті самі вищезгадані брехуни та кішка. Лише за хвилину чується буркотливий голос старої Ірди.

― Ну, чого розгавкались? ― скрипить вона, лаючи собак.

Втім, цілком беззлобно. Бабуся навіть мухи не скривдить, а цим пустобрехам завжди готова віддати зайвий шматок м'яса. Сама не з'їсть, але поділиться. Та й вони відповідають їй взаємною любов'ю. Слухаються і не ганяють курочок, виплеканих нею.

― Гюфа! Рау! ― кличе тварин.

Сівард стрибає з візка. Акуратно знімає мене. Попри окрики Ірди, пси відразу кидаються до моїх ніг, здіймаються на задні лапи, намагаючись облизати обличчя. Я регочу, відмахуюсь від них.

Ірда з'являється з-за рогу, важко спираючись на ковіньку.

― Бакра, Гюфа ... Веско! Ану цить! ― продовжує лаятися, але осікається побачивши нас.

Зморшкувате обличчя розпливається в посмішці.

― Приїхали! Так швидко! ― сплескує руками.

Ковінька падає на землю.

Знизую плечима, продовжуючи ухилятися від слинявого язика Рау.

― Уорах! Наші приїхали! ― волає вона незвично гучним голосом.

Втім, після цього відразу ж починає кашляти, спираючись рукою на вибілену стіну сараю. До неї підлітає Кадір, на мить стискає в обіймах, підіймає ціпок.

Бабуся тріпає його по щоці. Шкутильгає до мене, теж обіймає. І Тенту... Перед Сіврдом намагається шанобливо схилитись, та він не дозволяє старій жінці згинатись в незручному положенні. Й так приймає вітання.

Поки збирається наша нечисленна родина, Уорах розпрягає коней, воркуючи над ними не гірше за Ірду зі своїми пташками, і веде на стайню.

Домочадцям доводиться відразу коротко розповісти про нашу успішну поїздку і приємні новини. І оскільки вигляд нашого побитого і пом'ятого фургона теж викликає чимало запитань, то й про пригоди на зворотній дорозі. Звісно, про підозри щодо замовника цього самого нападу замовчуємо.

― Леді Касія, ― загадково починає Тітміра. ― Там на вас лист чекає в кабінеті. Прийшов буквально вчора.

― Лист? ― підіймаю брови.

Так, останнім часом я чомусь буквально зненавиділа такий спосіб спілкування. Можна на пальцях перерахувати скільки разів мені доводилося отримувати хороші новини в такий спосіб. Як правило, в написаних на аркуші безневинних рядках приховувалися неприємні звістки.

Беру себе в руки та вирішую, що відтягувати не варто. Якщо чекає на мене лист, то краще скоріше дізнатися, що в ньому, ніж мучиться від невідомості.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍