Стефані Маєр - Аптекар

убивць, яких за мною посилали. Що більше я знатиму про те, хто вони, то в більшій безпеці ми будемо надалі.

Минула секунда.

— Ти мене не облишиш, — мовив він твердо й спокійно.

— Ні. Я потребую твоєї допомоги. Але тільки за однієї умови.

Він кивнув.

— Маєш вчиняти точно так, як я тобі скажу. Мені байдуже, подобається тобі чи ні.

— Це я можу.

— І маєш сидіти в машині.

Він трішки відхилив голову назад, потім його губи напружились.

— Точно те, що я скажу, — повторила вона.

Він знову невдоволено кивнув. Вона не була впевнена, що він дійсно згоден.

— Треба, щоб ти мене прикрив, — пояснила вона. — А армійський джип — найкраще для цього місце. Ти не можеш прикривати мене, якщо тебе хтось застрелить. Збагнув? Буде гидко. Упораєшся?

— З гидотою я вже мав справу.

— Не з такою, — мить вона помовчала. — Радше за все, гадаю, ці хлопці впевнені, що прийшли сюди за Кевіном і за тобою. Є ймовірність, що я вже померла, настільки відомо тим, кому слід. А тому я маю вчиняти інакше, як зазвичай зробила б. Я можу робити лише те, що зробив би Кевін. Діятимемо як за старої школи, не залишаючи живих.

Ковтнувши слину, він знову кивнув.

— Добре, вдягни окуляри нічного бачення. Ти кермуватимеш.

Їй справді не хотілось, щоб він бачив те, що трапиться, — бачив її такою, якою вона мусить стати, — але зараз уже нічим не зарадиш.

Вони тихо виїжджали крізь двері в сараї, посадивши собак у багажник, які сиділи тихо, хіба тільки чутно було їхнє важке дихання. Вона відчувала, як змінюється, ладнається бути напоготові. Буде гидко, буде страшенний безлад. Буде, якщо вони не дістануться до неї першими.

Із сумки в рюкзаку вона добула маленький шприц. Останній, але якщо зараз його не зуживе, то, можливо, не доживе до наступної ночі, щоб ним скористатись.

— Довіряєш мені? — спитала вона його.

— Довіряю, — те, як він промовив це слово, додало ваги звичайній ствердній фразі.

— У мене лишилась тільки одна доза, тому нам доведеться колотись з однієї голки, як наркошам. Я чиста, присягаюсь.

Уколовши себе в ногу, вона вичавила зі шприца трохи менше половини. Деніел більший, ніж вона.

— Що це? — спитав він знервовано.

Вона забула. Він боїться голок.

— Суміш декстраамфітаміну та опіату, на кшталт адреналіну та знеболювального. Допоможе тобі не зупинятись, навіть якщо підстрелять.

Тільки якщо поцілять не в серце й не в голову, але цього вона вголос не додала.

Він кивнув, а потім повільно відвів погляд уперед, поки вона колола його крізь джинси в стегно. Він не сіпнувся. Вона впорснула решту розчину йому в тіло. Його стане щонайбільше на півгодини.

— Наскільки добре ти бачиш?

— На диво добре.

— Можемо їхати швидше?

Замість відповіді він натиснув на газ.

— Коли будеш на місці, — давала вона настанови, — перелізь на заднє сидіння і напіввідчини ці маленькі віконця. Стріляй у будь-яку людську подобу, якщо то не я. Мене легко вирізнити. Я буду найменша з тих, кого ти побачиш.

Він знову стиснув губи.

— І сиди тут, хай там що. Второпав?

Він кивнув.

— Важко тобі буде стріляти в цих людей?

— Ні, — відповів силувано й стиснувши зуби.

— Добре. Якщо щось піде не так, як слід, — зброя не спрацює, хтось залізе у джип — кидай з віконця гранату. Це сигнал, що тобі потрібна допомога. Умієш гранатою користуватись?

— А в тебе який сигнал?

— Га?

— Якщо тобі потрібна допомога, який у тебе сигнал?

— Мій сигнал — «сиди в машині, Деніеле». Отже, що з гранатою?

— Мабуть, умію, — буркнув він.

— Можливо, справа затягнеться, тому не тривожся. Я не почну допит, поки не буду в безпеці. Ой, зніми окуляри, коли кидатимеш гранату, або заплющ очі. Пильнуй спалахи, вони засліплять тебе.

— Зрозумів.

Раптом задзеленчав телефон.

Деніел скочив на одну ногу, ударившись головою об низьку стелю.

— Що за біс? — крикнула Алекс.

— Це телефон Кевіна, — мовив Деніел, безладно намацуючи його правицею. Він добув телефон із кишені на застібці, передбаченої для боєприпасів. Поки крутив його в руках, вона вихопила телефон у нього з рук.

На дисплеї блимав невідомий номер. Вона рвучко натиснула кнопку виклику.

— Денні? — гаркнув Кевін їй у вухо.

— Страшенно недоречно. Сволото. Він тобі передзвонить!

— Ану дай йому слухавку, ти…

Поклавши слухавку, вона вимкнула телефон.

— Не відволікайся. Передзвониш йому, коли ми закінчимо.

— Без проблем.

Отже, Кевін живий. На її думку, це хороша новина. От тільки хтось має його сповістити, що його пенсійних заощаджень немає, а друга вбито.

— Що робитимеш? — спитав Деніел. — Розкажи мені свій план, щоб я знав, чого чекати.

— Ми протаранимо браму, якщо вони її зачинили. Це приверне їхню увагу. Ми трішки змінимо план, якщо виявиться, що на нас чекає більше чотирьох. Ти стрімко поїдеш до будинку й завернеш праворуч так, щоб твій бік машини був на видноті. Якщо їх четверо чи менше, ти уповільниш хід, але не спинишся повністю. Я вислизну. Сподіваймось, вони сфокусуються на тобі. Від’їхавши кілька ярдів, спиняйся і розпочинай стрілянину. Я нападу на них збоку. Стріляй на враження, а я спробую захопити котрогось, кого можна допитати. А ще я сподіваюсь, що в моїй кімнаті нагорі хтось знепритомнів. Я заберу Ейнштейна, щоб решта собак відчепилась. Хан буде з тобою. Якщо вони залягли в будинку, я повернусь, і ми заїдемо крізь стіну.

— Я бачу браму. Вона розчинена.

— Мчи до будинку.

Він натиснув на газ.

— Фари! — мовив він тієї миті, коли й вона це помітила. Дорогою до них стрімко наближались автомобільні фари.

— Окуляри знімай. Новий план. Стукай їх. Якнайдужче. Переверни ту машину, якщо зможеш. Опануй себе, не втрачай контролю над машиною.

Однією рукою вона схопилася за щиток, а іншою — за сидіння. Знявши окуляри нічного бачення, Деніел до самої долівки натиснув на педаль газу. Їй було прикро, що ніяк прив’язати собак. На них це вплине.

Інше авто відреагувало на їхній наступ лише в останню мить, немов ті, хто там їхав, дивились назад, а не вперед. Чи, можливо, джип був майже непомітний уночі через вимкнені ходові вогні та основні фари, а також через матово-чорне забарвлення? То був білий позашляховик середніх розмірів. Щойно помітивши їх, водій авто повернув праворуч від Алекс. Деніел сіпнув кермо саме тоді, коли джип із оглушливим скреготом металу, що руйнується, і тріском безпекового скла, що розсипається на друзки, врізався у позашляховик з боку пасажира. Собаки повилітали вперед; під металевий дзвін і брязкіт тіло Хана важко вдарилось у спинки водійського та