Стефані Маєр - Аптекар

— Стривай хвильку, — прошепотів Деніел.

Вона насилу розчула його рухи, бо страшенно калатало її серце й було чутно, як засапалися пси. Почувся жерстяний тріск, а потім металевий брязкіт. Праворуч від неї злегка заблищало зелене світло. Вона могла розгледіти лише обрис Деніела — його руки світились, поки він клацав на миготливій клавіатурі. Раптом крізь білу смугу за ним прорвалось яскраве біле світло. Коли він розкрив щілину, що з’явилась, і кімнату залило світлом, вона побачила, що він робить. Він заліз на одну зі старих машин, що стояли на стоянці у хліву. Відчинивши фальшивий карбюратор, увів дату свого народження — і відчинився фальшивий двигун. То була схованка для рушниць, що освітлювалася зсередини.

— Поклади кілька у військовий джип — прошепотіла вона Деніелові. Мабуть, говорити тихо було непотрібно, але вона не могла змусити себе розмовляти на повний голос.

Світла було вдосталь, аби освітити все навсібіч метрів на п’ять. Собаки стояли біля дверей, визираючи чужинців, чекаючи й відсапуючись.

Алекс бігом кинулась до своєї туристичної сумки й відкинула брезентину. Розстібнувши збоку дно сумки, вона витягла ґумові рукавички. Одягла їх на руки, з яких текла кров. Узявши ще пару, вона напівдорозі засунула їх у передню кишеню джинсів.

Коли вона повернулась, Деніел уже вовтузився біля порожньої тракторної шини. Дві рушниці висіло в нього на плечі, він притиснув до себе рукою два «Глоки» та рушницю, яку вона хотіла забрати. Поки вона спостерігала, він потягнувся за «СІГ Сауером», на якому вона тренувалась. Можливо, він і новенький у її світі, та інстинкти в нього на місці.

Їй довелося двічі ходити вперед-назад, щоб перенести її сумки в машину, сховану під тюками сіна. Проминаючи Деніела, коли перший раз ішла до авто, вона передала йому рукавички. Він вдягнув, не питаючи пояснень. Вона тішилась, що освітлення кабіни було вимкнене. Поскладавши свої речі, вона вкинула гранати, але вирішила не брати ракетні установки — вона не була впевнена, що зможе скористатись ними, не підірвавшись сама.

— Готівку? — спитав Деніел, коли вона знову проминала його.

— Так, бери всю.

У відповідь він почав діяти швидко й на одну шалену мить вона відчула дежавю. Вони чудово співпрацювали — як тоді, коли мили разом посуд.

Вони знайшли запас кевларового волокна. Одягнувши костюм, вона затягнула паски якомога тугіше, але все одно він був трохи заширокий для неї. Він не був непідйомно важким, тож вона здогадалась, що там усередині, мабуть, керамічні пластини. Інший вона витягла для Деніела. Ще там було кілька водонепроникних костюмів Бетмена, але на неї вони завеликі, а Деніел, певно, занадто довго в такий костюм влазитиме. Знайшовши дві товсті бейсболки, усміхнулась: вона чула про таке, але гадала, що користуються ними лише секретні служби. Нап’явши на себе одну, другу бейсболку вона взяла для Девіда, разом із бронежилетом.

Він одягнув те й те з рішучим виразом на блідому обличчі. Вона дивувалась, як довго він здатен опановувати себе, і сподівалась, що природного рівня адреналіну вистачить, поки вони видряпаються з цієї пригоди.

Вона примотала довге тонке лезо до стегна, а під своє звичайне поясне спорядження вдягнула поясну кобуру, іншу ж перекинула через плече. Пішла до багажника джипа. Узявши один «Глок», заховала його біля правого стегна. «Сіг» сховала під однією пахвою, а ППК — під іншою. У піхви на лівому стегні встромила обріз.

— Патронів?

Він кивнув, повісивши свою улюблену рушницю на плече. Вона махнула підборіддям на гвинтівку.

— Не знімай її з плеча й теж візьми обріз.

Піднявши «Глок», він схопив його рукою у рукавичці.

— Треба протерти все, чого ти торкався.

Перш ніж вона договорила, він уже витирав. Схопивши шмат брезенту, яким укривали її сумки, він роздер його на дві довгі смужки. Кинувши одну їй, він попростував до замка, а Ейнштейн пішов за ним, як тінь. Вона почала витирати перше авто, яке він відкрив. Часу їм знадобилось небагато. На шматках брезенту залишились криваві плями, тому вона їх теж вкинула у джип.

Завмерши на мить, прислухалась. Нічого, окрім знервованого собачого дихання.

— Куди поїдемо? — спитав Деніел. Голос його пролунав напруженіше, ніж зазвичай, без жодних інтонацій, але він ніби опановував себе. — У твій сховок на півночі?

Вона знала, що вираз обличчя у неї зараз суворий і, мабуть, страшний — коли вона відповіла йому:

— Наразі ще ні.

Розділ 18

— Ти повернешся назад, — мовив він пошепки, глухо.

Вона кивнула.

— Гадаєш, що Арні, можливо, ще…

— Ні. Він мертвий.

Тіло Деніела трохи хитнулось через її холодні та впевнені слова.

— То чи не повинні ми зараз тікати? Ти казала, що якщо вони прийдуть, ми втечемо.

Він мав рацію: утеча була для неї природною річчю.

Вона раптом згадала матерів, про яких розповідали в новинах: вони голіруч підіймали мікроавтобус, що придавив їхніх дітей. У відчаї, налякані, але сильні, як супергерої. Цікаво, вони відчували те ж саме, що й вона наразі?

Алекс усе робила по-своєму: планування, планування і планування для будь-якої можливості, а потім, коли траплялося лихо, здійснити той із планів, який найбільш слушний за таких обставин. Вона не діяла імпровізовано. Не діяла за інстинктами. Не сварилась. Вона тікала.

Але сьогодні їй доводиться захищати не лише себе. Їй треба підняти мікроавтобус.

Не було жодного плану, лише інстинкти.

А інстинкт підказував, що на них відбувається серйозний напад, добре скоординований та зорганізований людьми, у яких більше розвідувальних даних, ніж вони мали б мати. Вони з Деніелом могли б утекти, але хтозна, що ще мисливці для них налагодили? Можливо, ще одну пастку.

Якби вона змогла визначити, хто вони і що знають, у них із Деніелом було б більше шансів на вдалу втечу.

Зрештою, дізнаватись про все — то її фах.

А напад — ні, та це лиш означає, що він завжди неочікуваний. Хай йому грець, вона теж неабияк здивувалась.

Мисливці не знають про Печеру Бетмена, інакше б вони на неї чекали там. Вони не знали, до яких ресурсів вона має доступ.

Якби вона все це обміркувала, вона б змінила, мабуть, свою думку. Але наразі в неї самої адреналін бив у голову, а вона намагалася вчинити мудро. Так, щоб урятуватись не лише зараз, а щоб вони всі були в безпеці й завтра, і післязавтра. Вона не могла прийняти правильні рішення, якщо не мала потрібної інформації.

— Утеча, мабуть, найбезпечніше рішення у короткостроковій перспективі, — відповіла вона.

— А потім?

— Раніше в мене не було такої можливості — допитати одного з