Платон - Апологія Сократа. Діалоги

із наших державних діячів{253} також ганив його і лаяв, у цій лайці називаючи його писакою промов. Можливо, в ньому озветься самолюбство й він перестане писати.

[D] С о к р а т. Ой, молодий чоловіче, смішні речі ти говориш! Ти, видно, зовсім не знаєш свого приятеля, коли гадаєш, що він такий лякливий. Як тобі здається, чи той, хто ганив його, говорив серйозно?

Ф е д р. Так мені здавалося, Сократе. Зрештою, ти так само добре, як я, знаєш, що найвпливовіші й найповажаніші в державі люди соромляться писати промови й залишати по собі їх рукописи, боячись, аби поголос не назвав їх софістами.

С о к р а т. Ти забув, Федре, що солодкий закрут{254} [E] одержав свою назву від великого закруту на Нілі. Крім цього закруту, ти не помічаєш, що якраз найчестолюбніші державні діячі залюбки пишуть промови й залишають по собі їх рукописи. А коли хтось пише свою промову, то так любить тих, хто його хвалить, що на першому місці подає імена тих, які десь колись його похвалили.

Ф е д р. Не розумію, що ти маєш на увазі.

[258] С о к р а т. Не розумієш? Хіба тобі не відомо, що на початку кожної промови державного діяча насамперед подається ім’я того, хто її похвалив?

Ф е д р. Як це розуміти?

С о к р а т. «Постановила рада», або «народ», або вони обоє, «такий-то вніс законопроект» — адже так починаються промови державного змісту. А хто виступав з промовою і написав її, той вельми поважно й по­хвально називає власну особу, далі викладає суть, хизуючись своєю мудрістю перед тими, хто його похвалив. При цьому інколи його твір виходить надто розтягнутим. [B] Як гадаєш, хіба така промова не була написана?

Ф е д р. По-моєму, ні.

С о к р а т. А якщо його законопроект проходить, промовець виходить із театру задоволеним{255}. Якщо ж законопроект відхиляють і промова не виявиться гідною запису, то сумує й він, і його приятелі.

Ф е д р. Ще й як!

С о к р а т. Виходить, що вони, напевно, не тільки не нехтують цим заняттям, але й знаходять у ньому задоволення?

Ф е д р. Безумовно.

С о к р а т. А що буде, коли з’явиться такий [C] здібний оратор або цар, який, наділений владою Лікурга, Солона або Дарія{256}, обезсмертить себе й державу як творець промов? Хіба він не буде вважати себе богорівним за життя? І хіба наступні покоління не будуть такої ж думки, коли побачать твори, які він залишив по собі?

Ф е д р. Цілком певно.

С о к р а т. Якої ти думки, чи хтось із таких людей, навіть якщо йому не подобається Лісій, ганив би його за те, що той пише промови?

Ф е д р. Згідно з тим, що ти говориш, трудно в це повірити, інакше він мусив би ганити власні уподобання.

[D] С о к р а т. Виходить, кожному ясно, що писання промов саме собою не є нічим ганебним.

Ф е д р. А що є ганебним?

С о к р а т. Те, гадаю, коли хтось говорить і пише не гарно, а ганебно і злостиво.

Ф е д р. Це зрозуміло.

С о к р а т. У чому ж полягає вміння писати добре або писати погано? Чи не повинні ми, Федре, з цієї точки зору розглянути Лісія або когось іншого, хто будь-коли писав або буде писати, чи йдеться про твір суспільного змісту, чи приватного, віршований поетом або ж без розміру, написаний звичайною людиною.

[E] Ф е д р. Ти питаєш, чи ми повинні? Щиро кажучи, для чого ж тоді жити, як не для таких насолод? Адже ж не для тих насолод, відчуття яких спершу тре­ба вистраждати, а таким буває майже все, що приносить насолоду нашому тілу. Тому ті насолоди слушно називаються рабськими.

С о к р а т. До того ж часу в нас, здається, досить. Та й цикади над нашими головами співають [259] і про щось розмовляють, як це звичайно буває у спеку, і, як мені здається, дивляться на нас. Якщо вони побачать, що ми, заколисані ними, як чимало людей, дрімаємо в полуднє, то слушно посміються з нас. Вони вважатимуть, що це якісь раби прийшли сюди, в оцей затишок, і сплять, мов ті вівці в полудневу пору біля джерела. [B] Якщо ж вони побачать, що ми, зайняті розмовою, незачаровані пропливаємо мимо них, немов повз Сирен{257}, то вони, певно, зрадіють і піднесуть нам почесний дар, який їм надали боги, щоб роздавати людям.

Ф е д р. Який же то дар вони мають? Мушу визнати, що нічого про це не чув.

С о к р а т. Ой, це негарно, що людина, яка любить Муз, не чула про це. Як гласить переказ, [C] цикади колись давно були людьми, аж поки не з’явилися Музи{258}. А коли народилися Музи й виник спів, то деякі тогочасні люди до такої міри були пойняті захопленням, що задля співу забували про їжу й пиття, і внаслідок цього непомітно вмирали. Від них і походить рід цикад. Вони одержали від Муз здатність обходитися без їжі й пиття{259} та лише співати, поки не помруть. Потім вони подаються до Муз і розповідають кожній, хто яку з них поважає тут, на Землі. [D] Терпсіхорі{260} доповідають про тих, хто шанував її в хороводах, і клопочуться перед нею про ласку для них. Ерато повідомляють про тих, хто вшановує її в любовних піснях, подібно й інших, кожну зокрема, відповідно до роду їх шанування. Найстаршу з Муз — Калліопу — і наступну за нею — Уранію — повідомляють про людей, які присвятили все життя філософії й шанували те, що підлягає цим Музам. Адже з-поміж Муз ці дві, найбільше піклуючись про дослідження неба й пі­знання мови богів і людей, наділені найчарівнішим голосом. Отож із багатьох причин ми з тобою повинні про щось розмовляти, а не спати в полуднє.

Ф е д р. Хай так буде, розмовляймо.

[E] С о к р а т. Отже, нам треба розглянути — згідно з завданням, яке ми поставили перед собою, — в чому полягає добре або погане мовлення і писання.

Ф е д р. Так, звичайно.

С о к р а т. Якщо промова має бути доброю і гарною, чи не потрібно ораторові своїм розумом осмислити справжню суть того, про що він повинен говорити?

Ф е д р. Якщо зайшла мова про це, дорогий Сократе, то я чув, що тому, хто має намір стати оратором, не потрібно знати, що є справді справедливим. Йому досить знати, що видається справедливим більшості, яка буде судити. Стосовно того, що справді добре чи гарне, вистачає знати, що таким видається. Адже саме в цьому полягає переконування людей, а не в допомозі істини.

С о к р а т. Не слід, звичайно, легковажити того, що кажуть мудрі люди, але все ж треба придивитись, чи правду вони кажуть. Тому й сказане тобою не може залишитись