Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 21.2.

— Яка ж ти красива! — вкрадливо вигукнула Олена, зустрівшись зі мною поглядом у відображенні дзеркала, тільки-но візажист покинула кімнату.

Помічниця акуратно поправила довгий шлейф моєї сукні і, зробивши невеликий ковток шампанського, із захопленням подивилася на мене. Здавалося, вона тільки й чекала мого весілля, настільки задоволеною і щасливою виглядала. Її нічого не бентежило і не лякало, наче вона прийшла на традиційне сімейне свято.

Ех, мені б її спокій. Мене ж навпаки било дрібним тремтінням від страху. Долоні спітніли, і я нервово пригладила ними дорогу тканину вбрання. Передчуття чогось поганого не покидало мене, а з кожною хвилиною зростало все більше.

— Оленка, мені страшно, — тихо призналася, проігнорувавши її комплімент. — Щось не так...

Я підійшла до вікна й оглянула подвір'я, де в кілька рядів сиділи запрошені гості. Або правильніше сказати, бандити. Я помітила тільки трьох дівчат. Діточок не було. Крім Цеглини, Михайла і ще кількох хлопців я нікого не знала. Багатьох бачила вперше, і зовсім не розуміла, як поводитися. Просто посміхатися, зображуючи роль щасливої нареченої? Не трястися лякливо, дивлячись як під їхніми піджаками виступають кобури з пістолетами? Ні, це було вище моїх сил, і мого стану не помітив би тільки ледачий.

— Злат, це нормально, — помічниця вальяжною ходою підійшла до мене і злегка обійняла, щоб не пом'яти сукню, — усі наречені нервують перед весіллям. Адже не щодня виходиш заміж. І ти не виняток. Випий шампанського, розслабся і не бери поганого до голови.

— Не хочу, — я зморщилася від простягнутого Оленою келиха. Закусила губу, щоб стримати нервову нудоту. — Ні їсти, ні пити не хочу. Та й не можу.

Я втомлено потерла скроні, глибоко вдихнула. Паніка отруйним димом проникала в мою свідомість. Щось було не так... щось не так...

— Злато, — Олена взявши мене за плечі, трохи струснула, — перестань себе накручувати. Усе добре. Ну подумаєш бандити... вони що, не люди чи що? Звичайні, такі як і ми... Без хвостів, рогів та іншої гидоти на тілі...

— Але ці люди можуть убити нас будь-якої секунди, — несамовито закричала й одразу перейшла на шепіт, — як ти цього не розумієш?

Спокій Олени вже порядком набрид. Вона поводилася так, немов нічого не відбувалося надзвичайного. Звичайний день, звичайне весілля, наречена, гості... Усе нормально. Але ні чорта нормально не було!

— Злате, та не такі вони й страшні, — підлесливо пролепетала помічниця. — Ми ось із Мішею навіть того...

— Що "того"?

— Ну..., — Олена відтворила пальцями поступальні рухи.

— Переспали чи що? — я зойкнула, коли до мене дійшов сенс цього ребуса.

— Ага, — обличчя Олени розцвіло задоволеною посмішкою. — І не один раз...

— Господи..., — втомлено похитала головою. — І чому я навіть не здивована?

— Та годі, — помічниця задоволено хмикнула, — сама ж відтяпала собі такого брутального красеня. А я чим гірша? Може, і в нас із Мішею все зростеться...

Проковтнувши всі слова обурення, я зробила глибокий вдих і повільно видихнула. Навіть безглуздо що-небудь доводити їй доводити. Олена така Олена. Не проґавить можливості знайти собі мужика, навіть серед бандитів. Зовсім головою не думає.

— Злато, пора, — помічниця кивком показала на настінний годинник. — А то гості зачекалися...

Мамцю, вже? Голова почала нити, тремор у кінцівках тільки посилився.

— Після весілля ми ще повернемося до розмови про Мішу, — я пригрозила Олена, прикриваючи обличчя мереживною фатою. - Не думай, що ти так легко відбулася.

— Пішли вже, матусю, — перекривила вона мене. — У тебе є важливіші справи.

Неспішно спустившись сходами, я перед самим виходом зробила ще кілька глибоких вдихів. Підняла гордо підборіддя, щоб завчасно не видати свого страху перед цією отарою головорізів, і під марш Мендельсона попрямувала до переносного вівтаря.

Діма стояв поруч із працівницею РАГСу і посміхався на всі зуби, нібито весілля не було величезним фарсом. Ніби все було щиро і довгоочікувано. Ох, мені б його витримку.

На гостей я намагалася не дивитися. Тільки прямо. Тільки на нього. Красивого, впевненого і такого рідного... У чорному класичному костюмі, з білою бутоньєркою на піджаку. Діма підбадьорливо підморгнув мені, і мені стало легше. Адже він поруч. Він обіцяв, що все буде добре. Значить, спину рівніше і геть паніку. Усе буде добре.

У першому ряду я помітила Міру з Єгоркою, які махали мені руками і посилали повітряні поцілунки. Синок, на диво, нормально сприйняв новину, що я виходжу заміж. Про те, що Діма — його батько, я Єгору не стала говорити. Пізніше зізнаюся. Коли все налагодиться. Коли це чортове весілля з бандитами буде позаду.

— Мамусю, ти красуня, — почувши комплімент синочка, я полегшено видихнула і ще активніше покрокувала до вівтаря.

"Усе буде добре" — подумки промовила як мантру востаннє і стала поруч із Дімою.

— Ти офігенна, — гарячий шепіт торкнувся мого вуха, і мереживна фата піднялася вгору, відкриваючи моє обличчя новоспеченому нареченому.

— Ти теж, — повернула йому комплімент і почала слухати вступну промову весільного реєстратора.

Ну ось і все. За декілька хвилин я стану дружиною Діми. По-справжньому. Незважаючи на небезпечних бандюків навколо, серце затремтіло від ніжності. Звичайно, не так я уявляла своє весілля, але це зараз зовсім неважливо. Адже я кохаю Діму. І скоро ми втечемо від цього криміналу в сонячну Італію і заживемо як нормальні люди.

— ...перед тим як офіційно укласти ваш шлюб, — оксамитовий голос реєстратора увірвався в мою свідомість, - я хотіла б почути: чи є ваше бажання вільним, щирим і взаємним, чи з відкритим серцем, чи з власним бажанням і доброю волею ви укладаєте шлюб? Прошу відповісти вас, наречена.

— Так, — я швидко відповіла і тут же глянула на Діму. Вмить такого серйозного і ділового.

— ... вас, наречений.

— Так, — у тон моєму відповів він, і тут же розплився в усмішці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍