Ірина Романовська - Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська

Розділ 37.

Кароліна

 

 

— Я хочу розлучитися.

Я хочу розлучитися. Хочу розлучитися. Розлучитися. Слова чоловіка крутяться луною в моїй голові. Схоплююся на ноги, стираю застиглі на щоках сльози рукавом чоловічого піджака. Пірнаю пальцями в розпущене волосся, відтягую назад, стимулюючи приплив крові до голови.

Ні, ні. Назар не міг сказати такого. Ні в якому разі.

Бігаю туди-сюди гардеробною кімнаткою. Запевняю себе, що це якісь слухові галюцинації. Сьогодні я дуже мало їла та багато нервувала через операцію хлопчика. Саме тому мій мозок неправильно сприйняв інформацію, озвучену Назаром.

— Повтори, будь ласка. Я не почула, — мій голос виходить занадто радісним та дзвінким, — ти не хочеш, щоб я прилетіла, бо…

Тяжкий видих Горського, який звучить у динаміці, змушує мої коліна трястись.

— Кароліно, ти все почула.

— Ні, ні. Я нічого не чула, — злякано буркочу. — Повтори, — виходить майже пошепки.

— Нам треба розлучитися, Веснянко.

Виверження вулкана, падіння величезного астероїда, землетрус або цунамі не здатні повторити силу руйнувань, яку спровокували слова коханого чоловіка у цей момент. Закриваю рот тильною стороною руки, беззвучно виючи в порожнечу.

Сповзаю по стіні на підлогу. Поглядом чіпляюся за ноутбук, де курсор мишки ніби знущаючись з мене, вказує на наш весільний ролик, який досі відкритий у медіа плеєрі.

— Боягуз, — суворо видаю я, ляскаючи кришкою ноутбука. — Ти справжнісінький боягуз, Горський. Прилетіти та сказати мені про це особисто не наважиться лише боягуз.

— Каро, не починай. Ти знаєш, що я не можу покинути Мирослава. Тому все відбувається саме так.

— Пф, — фиркаю крізь сльози.

— Коли твої емоції вщухнуть, ти зрозумієш, що так буде краще для нас обох.

— Для нас? — штовхаю двері гардеробної та виходжу до спальні. — Нахабна брехня. Ти тільки й робиш, що обираєш будь-кого, але не нас. То робота у тебе на першому місці, то хакерські атаки, то син з коханкою.

— Аннет мати Мирослава, не більше.

— Ти з нею переспав вдруге, тому хочеш…? — ковтаю слово «розлучення».

— Ні.

— Не бреши мені! — крик розпачу рветься з грудей. Одночасно з ним я кидаю у світлину, що висить на стіні, склянку з водою. Прозора рідина розтікається по наших із чоловіком обличчях, спотворюючи щасливі посмішки.

— Я не брешу, Кароліно, — стомленим голосом тихо вимовляє Назар. — Я, як і раніше, кохаю лише тебе.

— Тоді навіщо? — хрипким голосом питаю я. — Навіщо?

— Ми нещасливі разом, Веснянко.

— Брехня.

— Хіба?

— Ти все вигадав, аби не казати справжню причину. Скажи відверто, що я просто тобі набридла. Тому ти й вирішив, що настав час позбутися набридлої істеричної ляльки. Так?

— Ні, не  так. Твої слова — дурниці…

— Хто я для тебе? — Перебиваю.

— Кароліно, я дію виключно у твоїх інтересах. Ти заслуговуєш на величезну любов та постійну увагу. А я, на жаль, більше не можу давати це все тобі. Син, його хвороба, зупинка серця… Я не знаю, коли зможу думати про когось іншого. Ти не мусиш на мене чекати. Не стільки часу.

— Яке благородство, Горський. Прямо лицар круглого столу. Щоправда, на моє запитання ти так і не відповів. На жаль.

У динаміці починається якась метушня. Назар відповідає комусь коротко німецькою.

— Мені потрібно йти. Я передзвоню пізніше, Кароліно. Ми повинні договорити.

— Не турбуйся, Горський. Все й так зрозуміло.

— Каро…

Навіть не намагаюся дослухати чоловіка. Досить. Я вже наїлася його безглуздих пояснень.

Кидаю мобільний на подушку, падаю обличчям на ліжко. Почуваюся розбитою. Слова чоловіка про розлучення не припиняють крутитись у голові. Серце болить від щемлячого болю. Коле в грудях. Стукаю кулаком по подушці, стискаю покривало.

Ненавиджу. Кохаю. Ненавиджу. Кохаю. Ненавиджу. І так по колу. Кричу, стукаю, вию.

Навіщо він так із нами? Чому?

Прокручую подумки всі останні розмови з чоловіком та намагаюся зрозуміти чому саме зараз він вирішив підсумувати все таким чином. Ще й телефоном. Це так безглуздо і по-дитячому. Це не у його стилі абсолютно. Така поведінка суперечить його принципам. Горський завжди вважав за краще особисту розмову, якщо справа стосувалася чогось важливого та доленосного.

Повертаю голову та дивлюся на згаслий екран телефону. Наївна дівчинка в мені чекає, що чоловік зараз передзвонить та скаже, що скасовує останню розмову. Чекаю, що він хоча б напише, що ніякого розлучення не буде.

Але, на жаль, чоловік не дзвонить ні за п'ять хвилин, ні за п'ятнадцять. Від злості заношу його номер у чорний список та блокую у месенджерах.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍