Семюель Беккет - Уот

можна визначити. Інколи він здавався темним безколір’ям, темною сумішшю всіх кольорів, якимось таким дуже темним білим кольором. Але Уотові не подобалися такі слова, як «темний білий», тому він і далі називав свою темряву звичайним темним кольором, чим вона, якщо бути до кінця об’єктивними, не була хоча б тому, що ця темність була така надзвичайно темна, що не підлягала ні під які класифікації

…

Крім того, душа ця, тобто місцина, відзначалася ось чим:

Температура була тепла.

Під Уотом здіймалося і спадало пустирище.

Не було чути ні звуку.

Над Уотом здіймалося і спадало небо.

Уот приріс до цього місця

…

Ні на йоту

По спустошеній землі

Ні на крок

Не відступиться

Від полум’я, яке

Наш Уот

Вітри гонять чорним шляхом

Він замислено

І награвшись задуває

Прийде трохи поживе

Від порожнього свого

В містера Нота і гайда

Серця і від рук порожніх

З оселі містера Нота

Від утоми й шкутильгання

І гайда

По спустошеній землі

Своїм шляхом

Од усього цього

Довго йтиме

Уот ні на крок

Ледь побуде

Ні на ковток —

І додому почвалає

І ні на штришок

І з порожнім серцем

Не відступиться.

І з порожніми руками

Ні ні

Стомлений від мандрів

…

Diemerdehatmichwieder[13]

…

pereant qui ante nos nostra dixerunt

…

На другій картині в Ерскіновій кімнаті було зображено чоловіка, який сидів за піаніно, правим боком до глядачів, голий, якщо не брати до уваги нотні аркуші, які прикривали його пах. Правою рукою він узяв акорд, в якому Уот легко впізнав до мажор, а ліву приклав до вуха так, ніби ховав його від дощу. Його права нога, посилена зверху своєю лівою колеґою, завзято тисла на педаль. Набухлі м’язи його дужої шиї, ручиськ, ґратоподібного черевного преса, поперека, стегна та литок виписав пан О’Коннорі з фотографічною, єзуїтською прискіпливістю. Краплини рясного поту, відтворені так вправно, що під ними не посоромився б підписатися навіть неперевершений Геен, виблискували на грудній, паховій та черевній поверхні тіла піаніста. Правий сосок, із якого стирчала самотня довга та руда волосина, набряклий, опухлий, було виписано з дивовижною майстерністю. Чоловік низько схилився над клавіатурою, і обличчя його, напівобернене до глядача, мало такий вираз, ніби він ось-ось після довгих днів і ночей невблаганного шлункового запертя мав нарешті здобути полегкість, тобто одна з його брів здійнялася високо вгору над щільно заплющеними очима, ніздрі надулися, немов сурми, губи розтулилися, щелепа обвисла, й розверзлася ротова порожнеча. Яке дивовижно точне відтворення цілої гами почуттів, а саме: болю, зосередження, напруження, прихованої насолоди і самозречення. Яка точна ілюстрація того примхливого стану, який відчуваєш, коли згасає акорд, але у вусі все ще бринять, переходячи в какофонію, його драглисті обертони. Вміння пана О’Коннорі передати щось вельми суттєве чи дрібну деталь знайшло свій вираз у тому, як він виписав нігті на пальцях піаніста, нігті вилискували на сонці, але зверху були оторочені чимось на зразок бруду. Ноги теж йому не завадило б вимити, бо навіть здаля вони не вражали ні чистотою, ні свіжістю, а задньої частини тіла також давно не торкалися ні мило, ні хоча б просто вода, на брудні груди було гидко дивитися, шия скидалася на чобіт, а вуха були вкриті цятками і вуграми, які нагадували насіння, яке от-от проросте і пустить пагони.

Пильний огляд, однак, виявляв, що певні більш-менш помітні ділянки обличчуса (латинське слово, яке означає «обличчя»), протиралися нещодавно вологою ганчіркою.

(Далі йде латинський вираз)

Вуса рудуватого кольору, за винятком ділянок, знебарвлених тютюном, похилим віком, нервовим покусуванням, родинними чварами, носовим слизом та слиною, яка, попри всі загати й перешкоди, текла по масних рожевих губах, по масній рожевій щелепі і далі, масним рожевим волом до того місця, де суцільний потік розгалужувався і розтікався рудуватим підліском, який неминучо мав стати кущастою рудою бородою.

…

немов невідома науці дика квітка

…

Даусів комплекс, від якого так потерпав Уот (патологічний острах перед сфінксами)

…

якось серед ночі Артур зайшов до Уотової кімнати. Він був збуджений. Йому здалося, ніби його прийняли за містера Нота. Він ніяк не міг добрати, пишається він цим чи навпаки.

Ідучи садом, він казав собі, ось я йду садом, якоїсь особливої насолоди при цьому, правду кажучи, не відчуваю, але, разом з тим, крок за кроком іду, просуваюся садом.

І опустив очі долі, і стежив, як вони під ним рухалися туди-сюди, взад-вперед.

Спочатку я стою на одній нозі, казав він, а тоді — на другій, і таким робом рухаюся вперед.

Зверни увагу, казав він, як ти, не думаючи, обминаєш стокротки. Яка чутлива натура.

Коли він спинявся, то розглядав траву під ногами.

Цей вкритий росою моріжок, казав він, тобі не належить. Він притиснув руки до грудей. Він підвів їх угору, у бік того, хто все це створив, до того, хто дав це, створив і дав усе це, і його самого створив, і стокротки, й траву. Дякую тобі, господарю, сказав він. Він постояв трохи з легким серцем і пішов.

Кажуть, що це добре для здоров’я, сказав він.

Минуло трохи часу, відколи пролунав цей афоризм, коли Артур зайшовся сміхом, таким щирим і сердечним, що змушений був опертися на чагар, а може, й кущ, який ріс поблизу і радо затрясся разом з Артуром.

Коли ж він перестав здригатися, то обернувся і став розглядати кущ, а може, й чагар. Ні, вирішив він, це не комиш і не рогіз, але більше нічого визначити не зміг.

І тут він побачив, що у його бік по траві рухається жива маса непевної форми. Через якусь мить ця маса виявилася вбраним у дрантя стариганом. Цікаво, хто це такий? сказав Артур.

Подайте пенні бідній старій людині, сказав стариган.

Артур дав йому пенні.

Благослови вас Господь, сказав стариган.

Амінь, сказав Артур. Бувайте здорові.

Я пам’ятаю вас іще хлопчиком, сказав стариган. Я і сам тоді був пацаном.

Виходить, ми з тобою провели спільне дитинство, сказав Артур.

Ви були таким гарним хлопчиком, сказав стариган, і я теж.

А зараз, сказав Артур, подивися на нас зараз.

Ви завжди мочилися у свої штанці, сказав стариган.

Я і досі в них мочуся, сказав Артур.

Я чистив черевики, сказав стариган.

Не ти, так хтось інший, сказав Артур, чистив би черевики.

Татко ваш так добре до мене