Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

— Дімко, що трапилося?

Я дивився на Кріса, на пружний, зібраний силует у дверях. І раптом зрозумів, що він не одягнений. Зовсім не одягнений.

— Кріс, є важлива розмова. Зайди до мене… будь ласка, — навіщось додав я.

- Так, я зайду. За хвилину, гаразд?

Невже я говорю таким же ненатуральним ввічливим голосом? Напевно, всі люди, які не звикли потрапляти в незручне становище, шукають порятунку у примарній броні етикету.

- Дякую, я буду чекати.

До себе я майже втік. Знайшов на столі сірники, запалив свічку. Сів на ліжку, дивлячись на неохоче палаючий язичок полум'я. По кімнаті поплив затишний запах розплавленого стеарину.

- Що трапилося? — Кріс беззвучно увійшов до кімнати.

Вигляд у нього був звичайнісінький. Джинси, футболки, старі кросівки, меч біля пояса.

— Подивися… — я простяг йому листки. - Це план замку. На ньому всі кімнати та коридори, які нам відомі.

Він навіть не дивився — зрозумів і так.

- Які нам відомі?

— У центрі замку залишається біла пляма. Між Тронним Залом та кухнею. Там приміщення — п'ять на п'ять метрів, — до якого не ведуть жодні двері.

Кріс мовчав дуже довго. Я не здивувався б, скажи він, що йому давно відомо про цю «білу пляму». Але Кріс сказав інше:

- Пропонуєш пробратися туди?

- Так. Зламаємо стіну.

— А нам дозволять?

Я глянув у вічі Кріса. Мені стало ніяково від цього простого питання. Кріс, наш командир, найхоробріший і найсильніший на острові... Невже ти змирився?

— А ми нікого не спитаємо, — твердо сказав я.

— Дімо, іноді прибульці забороняють найнешкідливіші речі. Вони, наприклад, не проти занять сексом. А от якщо хлопець із дівчиною люблять один одного, то з ними трапляються неприємності. Їх швидко вбивають на мостах... або вони випадково падають у море... або взагалі зникають серед ночі. У нас дуже важко кохати. Я думаю — не тому, що прибульцям не подобається чиєсь кохання. Навпаки, вони її чудово використовують. Людиною, яка любить, керувати простіше, ніж тим, хто боїться за себе.

Ось воно що. Я відвернувся і тихо відповів:

- Тоді вирішуй сам. Або порадься…

Минула секунда, інша. Потім Кріс сказав лагідно і глузливо:

— Дурний… Нам із Риткою все одно трохи лишилося. Таким дорослим, як ми, заборонено жити на островах. Я думав про тебе з Інгою, ви можете спокійно витримати три-чотири роки.

Я хотів обуритися: до чого тут Інга? Але сказав несподівано самому собі:

— Дякую, але ми не хочемо здаватися їм просто так… Три роки — це замало, щоб їх вистачило пожити, і надто багато, щоб їх витримувати.

— Тоді буди хлопців, Дімко, — з незрозумілим полегшенням запропонував Кріс.

Пошукати двері запропонував Толик. Він же її знайшов.

Ця частина стіни дещо виділялася на загальному тлі. Чи то трохи світліше було каміння, чи трохи інакше складено.

Тимур з Іллею сходили до підвалу за ломами — їх там було