Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

чи ні. Особисто я був навіть радий, що не треба приймати жодних рішень і вигадувати плани боротьби з прибульцями або хлопцями з сусідніх островів. Мені хотілося зайнятися якоюсь нудною і кропіткою роботою, що вимагає не роботи рук чи голови, а лише терпіння.

Вечорами, повертаючись із чергування, я замикався у своїй кімнаті і викреслював план замку. Лінія за лінією лягала на аркуш паперу з зошита Тома. Всі приміщення замку давно вже були перемірені, необхідно було лише звести воєдино довгі ряди цифр. Довжина та ширина замку зовні. Товщина зовнішніх стінок. Довжина та ширина коридорів. Кількість поверхів…

Я забрав у Тома калькулятор, що переходить із рук у руки, немов іграшка. Я перераховував цифри знову і знову. Визначивши точну довжину меча дев'яносто три сантиметри, я переміряв кілька кімнат.

Цифри сходилися. А от лінії на схемі замку немає.

Я зрозумів, у чому річ, пізно ввечері. Але до Кріса вирішив піти ранком: мені дуже хотілося спати, а розмова мала довгу. За натурою я, мабуть, жайворонок — мені важко не спати допізна, зате рано встаю. Ну, а цього ранку піднявся ще затемно, годині о п'ятій.

Ніч – час відкриттів. Я остаточно переконався в цьому, підійшовши до кімнати Кріса. Тихий, але виразний шепіт зупинив мене на порозі, біля погано прикритих дверей. Я впізнав голос, і серце затремтіло.

Ритка.

Можна було втекти. Навіть треба було… Але я розгубився. Мені стало жарко, і ноги стали ватяними. А в голові крутилася одна-єдина думка: який же я дурень… не кращий за Мальку.

— Кріс, добрий мій… — проривався крізь тонкі двері Ріткін голос. — Ми все робили правильно, ніхто не винен… Ну, навіщо ти так?

- Я міг здогадатися. Я мусив здогадатися, — голос у Кріса залишався твердим, як завжди. Але ледь вловимою тінню в ньому з'являвся сумнів. Наче наш командир просив: посперечайтесь зі мною! Переконайтеся!

— Нічого страшного не сталося. З нами, принаймні…

— Сержан… І Лерка з Олею.

— Згадай бодай місяць, коли на острові ніхто не вмирав. До чого тут Конфедерація? А Оля вже майже гаразд.

На мить настала тиша. Потрібно було йти, але тепер я боявся, що вони мене почують.

— Досить про це, Кріс… Скоро почне світати. Ти втомився.

— Стривай, Рито. Ще трохи… втомлюй мене.

Ритка засміялася дивним, незнайомим сміхом. І сказала:

— Слухаю, мій командире…

— Якщо так… гаразд?

- Так Так.

- Принцеса моя ...

Я йшов. Я задкував у темряву. Від цих голосів, від ледь вловимого шереху. Від двох дорослих людей, які прикидаються дітьми, щоб легше було справжнім дітям.

- Я не можу без тебе, - здригаючись, змінився голосом сказала Ритка. — Не вмирай, гаразд? Чи не лізь у бійки. Кріс… Кріс…

Вона замовкла. І раптом слабо, здавлено застогнала. Чому? Хіба буває боляче… від цього?

Я відступав далі і далі. Вже не чути були слова, розчинився в темряві шерех. Зараз я заб'юся в свою кімнатку, вкриюсь ковдрою і засну. Постараюся заснути.

Дурний дерев'яний меч зачепився за ногу. Змахнувши руками, ніби за повітря можна було вхопитись, я полетів на підлогу. І почув, як дзвінко брязнула об камінь сталь клинка.

Кріс відчинив двері за дві-три секунди, я ще сидів, упираючись долонями в підлогу. Його силует чітко викреслювався в сірому отворі — вікна цієї кімнати виходили на схід. Одна рука здавалась неприродно довгою — у ній був затиснутий меч.

- Це