Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

Глава 29

Покої принцеси були просто дивовижні! Просторі, з великою терасою, горщиками з квітами, велетенським ліжком, купою прикрас та великою шафою.

Провівши мені невеличку екскурсію, Аліса відразу ж сіла за невеличкий столик, накритий різними стравами. В основному це були солодощі, але відмовитись я не змогла не тільки через ввічливість, а й через норовливе бурчання власного шлунку.

—Як тобі у нашому світі? —вже доїдаючи, поцікавилась дівчина. Одним кивком голови вона наказала служниці налити ще чаю, і та поспіхом підлетіла до столика.

—Досить не погано. —сухо відповіла, витираючи рота серветкою.

—Вже придивилась нареченого? Чи бажаєш бути фавориткою мого брата? —не соромлячись, запитала Аліса, а я вмить залилась фарбою. —Ох! Пробач, Орисіє, пробач. Я ж зовсім забула, що до балу ще цілих два місяці.

—До якого балу? —перепитала, хмурячись.

—Як це до якого? Після того, як Густав обере тридцять дівчат, інші підуть на бал, аби познайомитись ближче з нашими драконами та вийти за них заміж. Хіба вам не розповідали? —вона смішно округлила личко, махаючи віями.

—Розповідали. Я... просто вилетіло з голови.

Дівчина кивнула, швидесенько відпиваючи чай та встаючи з-за столу.

—То куди підемо? В сад? В бібліотеку? По палацу пройдемось? Хочеш, я тебе з Дінь познайомлю?

—З ким? —теж підіймаючись, запитала у неї.

—Дінь! Землянка, що пройшла відбір ще до мого народження. Вона фаворитка мого батька. Точніше була нею.

—А тепер що?

Аліса тихо засміялась в кулачок, підходячи ближче до мене.

—Вона стара! Люди так швидко старіють.

І знову заливаючись сміхом, принцеса плюхнулась на маленьку софу біля вікна.

—Ой! —помітивши мій насуплений погляд, невинно заплескала віями. —Я зовсім забула, що ти теж землянка. Але то таке. Ну так що? Знайомити?

—Не думаю, що це гарна ідея. —чесно зізналась, крутячи головою у пошуку зручного місця, де б можна було сісти.

Аліса якось дивно зітхнула, роздивляючись свої долоньки.

—Так, знаю. —почала свою палку промову, доки я вичікувально смикнула брову. —Покої маленькі. Місця мало. Тому тобі й нема де сісти.

Щось мені геть не віриться у її щирість. Та й взагалі, ця кімната просто величезна! Не така, як у Густава, але теж нівроку. І тут не просто сісти, тут і впасти є де. Ось тільки сідати на ліжко принцеси було б не зручно, а біля столу крутились служниці, прибираючи тарілки. Хіба що он те крісло біля журнального столика, але надто далеко від Аліси.

—Я просила Густава віддати мені західну кімнату з найбільшою терасою, але він відмовляється. Каже, якщо ще раз заїкнусь про ту кімнату і він мене з палацу вижене! —відразу помітно, що принцеса перебільшує. Але й сперечатись я не могла. Це їх стосунки, а лізти до двох драконів в мої плани не входило.

—Як на мене, ці теж не погані. —я стенула плечима, байдуже дивлячись на широко відкриті двері тераси.

—Ти просто ті не бачила! Ходімо! —дівчина підскочила з софи, змушуючи мене відійти на крок з переляку.

—Куди?

—Глянеш на ті покої. Вважай, це невеличка екскурсія по королівському крилі.

І навіть не запитуючи моєї думки, Аліса стала біля дверей, які тут же відчинили служниці. Мені не залишилось нічого, як мовчки наздогнати її та стати поруч.

—Розкажи щось про себе. —йдучи прогулянковим кроком, мовила. —Мені тут зовсім нудно! Крім вчителів та матінки нікого не бачу. А Стефан, мій брат, та моя матінка вчора рушили в лісовий будиночок, а я відмовилась їхати. Тому я змушена нудьгувати.

—Ну, я нічого цікавого не розкажу. Краще давай ти. —з легкою посмішкою парирую, адже мені лінь й рота розтулити.

—Гаразд! Все почалось вісімнадцять років тому, коли я народилась на світ... перше моє кохання — конюх, —на її обличчі зовсім не було відрази, лише мила посмішка від спогадів. Це не могло не радувати, адже не кожна “принцеса” приймає свої почуття до нижчих по рангу. —тепер він воїн в королівському загоні. Ми інколи зустрічаємось, але він вміло ховає свої хитрі оченята. Мій брат, Стеф, найжахливіший дракон, якого я зустрічала!

—Чому? —тут же запитала я, трохи повертаючи голову до принцеси.

—Тому що він такий... мені не можна казати таких слів. Загалом, вередує, мов мале дитя. А ось моя матінка хороша. Вона підтримує мене, допомагає, навчає. А Густав... терпіти його не можу!

Зрозумівши, що ляпнула, дівчина боязко зупинилась та затулила рота рукою.

—Знаєш, —я підморгнула їй, переходячи на шепіт. —я теж його терпіти не можу! А його жахливий характер нагадує впертого осла, а не спадкоємця.

Очі Аліси засяяли ще дужче, а я посміхнулась, радіючи, що дізнаюсь ще хоч щось.

—Не можу не погодитись з вами, мосьє. Він і правда надто агресивний. І ніколи не любив мене, як сестру. Та він взагалі нікого не любить, крім своєї матері покійної.

Серце неприємно кольнуло, адже й у мене не було рідної матері. Тут я його чудово розумію. Якби добре до тебе не ставились інші, маму не замінить жоден.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍