Нікіфор Гірняк - ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк

рятувати від знищення власну українську збройну силу та шукати нових можливостей забезпечити тією силою самостійність Укріаїни. Історія давала їм ще один-єдиний шанс для цього — перетворитися в ЧУГА. І хто ж може обвинувачувати їх, що вони той шанс не відкинули?

Це був той рубікон, на якому кінчалась доба УНР і починалась доба УРСР. Українські ліві есери (боротьбісти) та ліві есдеки (укапісти) рішили використати той єдиний шанс українським військом — врятувати відроджену державну самостійність України в формі УРСР. Вони не відступали ні перед одним інтервентом і складали рясні жертви в боротьбі. Совєтській Москві вони виставили вимогу визнати на ділі суверенність УРСР і забрати з України свій окупаційний апарат насильства. Вони вимагали розпуску маріонеткової КПбУ. Для цієї мети вони, з одного боку, провадили переговори з Москвою й Комінтерном, а з другого, готували свою збройну силу, плянуючи об'єднати в одну незалежну українську армію УРСР також сили УГА та рейдових частин армії УНР.

Тому, що в умовах «чотирикутника смерти» це був єдиний шанс врятувати українську самостійність через власну військову силу, цей плян, як бачимо з книжки Н. Гірняка, знаходив співчуття навіть у командування рейдової в окупованій Україні армії УНР (командувач ген. Омелянович-Павленко). От до цього пляну реконсолідації схилилась і група старшин УГА й СС, що утворила в Вінниці ревком і перейменувала УГА на ЧУГА. З цією ж стратегічною метою був складений договір ревкому ЧУГА з представниками уряду УРСР (А. Хвиля, В. Затонський).

Текст цього договору, що оце мабуть уперше реконструюється в книжці Н. Гірняка, являє собою незвичайний документ. У ньому нема й натяку на формальну капітуляцію (як це було в переговорах командування УГА з денікінцями). Формально це договір не з зовнішнім ворогом, а урядом УРСР і центральними комітетами боротьбістів та укапістів. Договір мав пункт, за яким ЧУГА не могла бути використана ні проти рейдової армії УНР, ні проти повстанчих загонів українських селян.

Для здійснення того пляну були й деякі зовнішні передумови. Ленін бачив, що війна за підкорення України може привести до загибелі й саму РСФСР. Він особисто керував переговорами з боротьбістами, стараючись шляхом далекосяжних деклярацій про самостійність УРСР (грудень 1919) та другорядного значення фактичних поступок і закулісних провокацій і махінацій залучити українські сили в рамки маріонеткових КПбУ і уряду УРСР. Наявність сконсолідованої української військової сили — це було єдине, що могло змусити Леніна не лише декляративно, аде й фактично визнати державний суверенітет УРСР та забрати свій окупаційний апарат з України. Як бачимо, доля ЧУГА була органічно зв'язана із загальним розвитком подій в Україні 1919-20 р.

Чому ж не був здійснений плян врятування й консолідації в одну армію українських військових сил під фірмою і задля унезалежнення Радянської України? Найлегше було б усе скласти на зовнішніх ворогів і зокрема на віроломства, провокації й насильні дії Москви, а також на антиукраїнські інтервенції Антанти, Польщі тощо, нарешті, на масову епідемію тифу в УГА та інших українських військових частин. Горе переможеним! Життя ніколи не прийме їх виправдувань і найтяжчими обставинами. Якщо ти слабший за твоїх ворогів — вина й розплата тільки твоя. І коли хочеш урятуватися — думай, шукай, працюй, гуртуй і плекай твою власну силу, переможений народе!

Власна сила! Як легко це сказати і як трудно це витворити. Говорячи про «власну силу», зразу ж пригадуємо собі, як затрепали це слово, як позбавили його всякого сенсу наші еміґраційні політики. «Власна сила» — не гасло для деклямації і не хлоп'яча авантура. Власна сила — це ідейне почуття цілости, неподільности й незамінности всіх частин нації. Це вміння, культура, теоретична й практична мудрість, здатність панувати над самим собою, співпрацювати з іншим, зовсім відмінним від тебе патріотом; це відповідальність за свої вчинки. Здатність відрізняти першорядне від другорядного, бачити єрархію вартостей, шанувати й цінити осяги своїх людей. Одне слово, це здатність творити гіацію, а не лише свою партію чи якусь махновську «державу». Власна сила не бере за основу чужі світогляди й концепції, а чужі союзники для неї тільки помічний, додатковий до власної сили фактор.

Коли уенерівські кола, не визнаючи доконаного факту своєї поразки, пішли до Варшави просити польську армію в Україну і тим зірвати пляни боротьбістів, в тому й ЧУГА, і коли боротьбісти у відповідь на підготову польсько-уенерівського наступу пішли до Москви, щоб узалежнити від ласки Комінтерну й Леніна УРСР, а власну силу розчинити в окупаційній КПбУ і російській армії — тоді й розвіялися димом надлюдські зусилля українських розпорошених військових сил зберегти й об'єднати себе та дати Україні власну самостійну збройну силу.

Тут ми прийшли до вихідного пункту наших міркувань, коли ми говорили про власну силу Центральної Ради, Директорії, Гетьмана, ЗУНР і зворотню сторону їх сили — комплекс меншевартости та дитячу хворобу «чужої допомоги». Виявилось, що боротьбісти, розриваючи з УНР і її хворобами, перебираючи на себе прапор самостійности і власної сили, перебрали разом із цим і комплекс меншевартости та хвороби на «чужу допомогу» і чужу віру, при недоцінці власних сил та бракові здібностей ті сили нації сконсолідувати. А все ж і ті часткові не доведені послідовно за пляном зусилля людей «чотирикутника смерти» — і уенерівських, і радянських (в тому й ЧУГА) — не пропали марно. Ленін радів, як дитина з приводу влиття боротьбістів у КПбУ, вважаючи, що цей його здобуток вартий виграшу стратегічної битви. Але він мусів таки відмовитися від свого первісного пляну механічної реставрації московської імперії під маркою російської «федерації». Москва мусіла змінити політику цілковитого знищення української державности й культури на політику компромісу з ними. Це мало велике значіння і дало змогу Україні розгорнути великий контрнаступ українського відродження 20-х років. Українська сила так зросла, що замах на тотальне знищення її в 30-х роках зазнав провалу і Москві не вдалося зломити Україну й по сьогоднішній день. За це треба дякувати також і уенерівським, і радянським людям «чотирикутника смерти». Власна сила України виявилася такою великою, що навіть несконсолідована й неорганізована — вона змусила ворога до компромісу.

В «чотирикутнику смерти» ганебно провалився тип сектантсько-партійної й анархічно-еґоцентричної української людини. Але в ньому також зародився той новий політичний тип української людини, що здобуває в національних катастрофах неспрощене поняття «власної сили» і власної політики супроти сил чужих. Цей новий тип політичного українця