Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

— Твоя тітка в опочивальні, — повідомила Каролін Пріст. — Ходімо зі мною. Чи, може, ти стомилася?

— Ні, — відповіла Емілі, йдучи поряд із Каролін і крадькома на неї поглядаючи. Якщо вона й була чаклункою, то в кожному разі дуже худорлявою і непоказною. А зростом не відрізнялася від Емілі. Вдягнена була у шовкову сукню з пелеринкою — все чорне, підкреслено скромне. Волосся — жовтаве, а лице вкрите зморшками так густо, що на перший погляд це здавалося неймовірним. Очі зелені — як Емілі пересвідчиться згодом, ця риса була взагалі притаманна родові Прістів.

«Хтозна — може, ти все-таки чарівниця, — думала Емілі. — Так чи так, а мені здається, що я зумію тебе приборкати».

Тим часом, перетнувши простору вітальню, йшли повз великі покої з готичними вікнами. Емілі почувалася героїнею давніх віршованих романів, що глухої опівнічної години ступає слідом за якимсь лиховісним, таємним проводирем. Устигла прочитати кілька подібних творів, допоки на бібліотеку доктора Барнлі було накладено жорстке «табу». Читаючи, аж тремтіла. Це було моторошно, але з біса захопливо!

Врешті-решт, дісталися великої їдальні, де стіл був накритий до вечері. Каролін провела Емілі до протилежних дверей, так страшно кривлячи свою фізіономію, що в кожного, хто глянув би тоді на неї, мимоволі скривилося б лице. Постукала у двері. Почулася відповідь: «Прошу, заходьте!» Спустилися чотирма сходинками (забавний будинок!) і опинилися у просторому покої, де попід стіною стояло широченне ложе. Тітка Ненсі, у шовковому фартусі, з чорним ціпком на колінах, сиділа у кріслі, склавши на колінах довгі білі, все ще гарні руки.

Емілі була розчарована. Добре пам’ятала той вірш, у якому невідомий поет вихваляв красу Ненсі Муррей, її рожеву шкіру, діамантовий блиск очей і тому подібне, отож, сподівалася уздріти жінку немолоду, але вродливу. Тим часом дев’яностолітня тітка Ненсі мала сиве волосся, жовті зморшкуваті щоки — лиш очі її були ще живими й блискучими. Виглядала, як стара добра чаклунка, що здатна, проте, сильно розгніватись, якби їй хтось докучав. Добрі чаклунки, щоправда, не носять у вухах золотих кульчиків — на довгому, такому довгому ланцюжкові, що мало не сягають плечей.

— Ось вона, донечка Джульєтти! — озвалася, простягуючи Емілі геть зморщену руку. — Не дивись на мене так спантеличено, дитя моє. Не бійся. Я не цілуватиму тебе. Я ніколи не нав’язую своїх поцілунків безборонним істотам — лише тому, що вони мають нещастя бути моїми родичами. Ну, до кого вона подібна, Каролін?

Емілі в думці скорчила добрячу гримасу. Приготувалася до того, що зараз візьмуться розбирати кожну її рису — в її присутності, але так, нібито її немає.

— До Мурреїв не дуже подібна, — зробила висновок Каролін, так наближаючи своє лице до личка Емілі, аж дівчинка мимоволі мусила відступити на крок назад. — Не така ладна, як Мурреївни.

— До Старів теж не вельми подібна. Її батько був красень-мужчина, такий красень, що й сама втекла би з ним, якби могла скинути з півсотні років. Наскільки я бачу, вона не успадкувала жодної риси Джульєтти. Джульєтта була красунею. А ти менш гарна, ніж на тому малюнку, що мені надіслала. Втім, я готова була до такого. Ніколи не треба довіряти ні картинкам, ні описам. А де поділася твоя гривка, Емілі?

— Тітка Елізабет зачесала її на маківку.

— Добре: зачешеш волосся так, аби знову вийшла гривка. Допоки ти в моїй господі, — можеш носити гривку. А в чомусь ти все-таки схожа на свою бабцю, бабцю Муррей: ти взяла її брови. Твій дід був ставним мужчиною, тільки страшенно деспотичним. Майже таким деспотичним, як Прісти, — хіба ні, Каролін?

— Будь-ласка, тітко Ненсі, — несподівано озвалася Емілі, — я не люблю, коли мені кажуть, що я виглядаю, мов той чи та. Я виглядаю, як я сама, і подібна до себе самої, от і все!

Тітка Ненсі розсміялася.

— Запальна вдача, одразу видно. Добре. Ніколи не любила покірливої молоді. То ти не дурного розуму, ні?

— Ні, я не дурного розуму.

Цього разу тітка Ненсі скривилася. Штучні зуби на її старому жовто-брунатному обличчі виглядали якось хижо — своєю сніжною білістю становили з ним яскравий контраст.

— Добре. Мозок вартніший за вроду. Розум, коли він є, не проминає, а краса — швидкоплинна. За приклад можу правити я сама. А от Каролін ніколи не мала ні розуму, ні вроди. Правда, Каролін? Ну, ходімо вечеряти. Дякувати Богові, мій шлунок, на відміну від краси, мене не підводить.

Спираючись на ціпок, тітка Ненсі дошкандибала до столу в їдальні. Всілася з одного боку столу, Каролін — з другого, а Емілі наче поміж ними — з третього. Дівчинка почувалася ніяково. Та вже творила подумки опис їдальні, призначений для заповітної книги в оправі.

«Цікаво, чи хтось оплакуватиме твою смерть», — міркувала, пильно дивлячись на Каролін.

— А тепер повідай мені, — сказала тітка Ненсі, — як же сталося, що ти, не будучи дурного розуму, першого разу звернулася до мене з таким ідіотичним листом? Боже правий, який же він був непутящий! Читаю його Каролін, коли хочу покарати її за негречність.

— Не могла написати іншого, бо тітка Елізабет наперед повідомила, що прочитає його.

— Вірю. Це дуже на неї схоже. Ну, тут можеш писати, що заманеться, говорити, що заманеться, і робити, що заманеться. Ніхто не втручатиметься у твої справи й не буде тебе виховувати. Я запросила тебе в гості не на те, щоб муштрувати. Гадаю, в Місячному Серпі ти маєш усякої муштри донесхочу. Тут можеш бігати, де хочеш, і навіть завести собі хлопця — хоч би одного з Прістів… А втім, теперішня молодь не рівня колишній, зовсім не та, що була